Читать «Відважні» онлайн - страница 62
Александр Исаевич Воинов
— А куди ж ви йшли, Семенку? — вступив до розмови Колесник. — Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…
— Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, — відповів Семенко, — тільки корову відберете.
— А навіщо вона нам?
— Ви партизани… Вам їсти нічого!..
— От ти й помилився, — засміявся Колесник. — Хочеш, я тебе салом почастую?
Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої — чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:
— Їжте! У партизанів цього добра багато!..
Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.
— Ви що — брати? — поцікавився Геннадій Андрійович.
— Ні, вони не брати, — Колесник тріпнув двома папірцями. — Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..
Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.
Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.
Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.
Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.
— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.
Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.
— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?
Партизани засміялися.
— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.
Колесник розсердився:
— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.
— Він і сам упорається!
Колесник підійшов до пастушків, які дивилися на нього без ніякого страху. Тільки Семенко посерйознішав.
— Якщо корову берете, дядьку, — сказав він, — то дайте розписку, а то наш староста поб'є нас до смерті.
— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?
— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.
— Чому так?
— Він кривий. На ліву ногу кульгає.
— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?
— Колгоспна!
— Куди ви її ведете, знаєте?
— На станцію.
— А для чого?
— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.
І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.
— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.
— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер наказав.
— А часто ви на станцію корів водите?
— Оце вперше.
— І вас там ніхто не знає?
— Ні, — відповів Семенко.
— І ви не боїтеся, що вас заарештують?