Читать «Відважні» онлайн - страница 54

В загоні його поважали, але й побоювались. Він був страшенно упертим. І горе тому, хто не виконає його наказу. Таких він судив безжально. І коли вже позбавляв когось довір'я, то робив так, щоб усі знали, яка це птиця.

Що й казати, характер у майора Колесника був не з легких. Але, можливо, саме тому загін терпів порівняно мало втрат. Завжди відчуваючи командирову тверду волю, навіть легкодухі у вирішальний момент поводилися стійко.

… Вранці Колесник зайшов у землянку, де поруч з дітьми спав Геннадій Андрійович, і безцеремонно розштовхав його. Скрипнувши зубами від страшенної ломоти в усьому тілі, Геннадій Андрійович сів на нарах і прижмурився від яскравого сонячного світла, що било йому в очі крізь маленьке віконце.

— Вставай, вставай, Геннадію Андрійовичу, — гудів Колесник, стоячи перед ним у незручній позі високої людини, для якої надто низька стеля. — Спати на тому світі будемо.

За десять хвилин Геннадій Андрійович по рипучих східцях спускався в землянку командира.

На столі стояли дві миски жирної гарячої юшки і кухлі терпкого густого чаю.

Колесник широким жестом запросив Стременного до столу:

— Сідай, закусимо та й поговоримо про все.

Вони сіли. Геннадій Андрійович з насолодою їв юшку і чекав, коли заговорить Колесник.

— Підпільний обком вирішив відкликати вас з міста. Одержано відомості, що гестапівці вас вислідили.

Геннадій Андрійович уважно глянув на командира загону, але нічого не сказав.

Колесник витягнув з кишені кисет, шматок старої газети і, як він висловився, почав «майструвати цигарку». За хвилину по бліндажу попливли голубі хвилі диму.

Геннадій Андрійович передав донесення Борзова.

— А як ви гадаєте, зможемо ми проникнути в укріпрайон? — запитав Колесник.

Стременний відповів не зразу.

— Справа не легка. Туди кілометрів сорок, та все степом… Дороги охороняють великі гарнізони.

Колесник задумливо кивнув:

— Та вже ж, як у тій пісні: степ широкий!.. Головне, не знаємо дня і години, коли гітлерівці відправлять людей!..

— А Борзов може повідомити, — сказав Геннадій Андрійович.

— Все одно, справа дуже рискована, — мотнув головою Колесник. — Обабіч шосе — поля, — ніде заздалегідь сховатися. У конвої в них, напевне, буде загін автоматників. Риск великий, а чи доб'ємося результатів?

Доводи Колесника звучали переконливо.

— Що ж ви пропонуєте? — поцікавився Геннадій Андрійович.

— Я пропоную піти іншим шляхом. Зв'язатися з війсковополоненими. Організувати групу, яка б давала нам інформацію безпосередньо з будівництва…

— Пропозиція слушна, — мовив Геннадій Андрійович. — В концтаборі у нас є надійна людина — Олексій Охотников. Його дружину повісили гітлерівці.

— А як ми його впізнаємо? — стурбовано запитав Колесник. — Не підеш же в табір з Микитою Борзовим.

— Але це може зробити син Охотникова.

— А де він?

— Тут, у таборі.

— Оце добре! — вигукнув Колесник. — Один з цих хлопчиків? Який саме?

— Худенький. Він здається молодшим за другого, а насправді і розумніший, і старший…

Тепер ініціатива розмови повністю перейшла до Стременного. Він чудово знав розташування концтабору. Хоч його суворо охороняли, жителі все-таки мали стосунки з військовополоненими, передавали їм одяг і продукти. Пропозиція Геннадія Андрійовича зводилася до того, що Миколка, загубившись у юрбі жінок, які щодня приходять до колючої огорожі, передасть торбинку з хлібом і картоплею полоненим, гукне батька і тим самим покаже його підпільнику, котрий стоятиме рядом. А потім уже партизани знайдуть, як передати Олексію Охотникову необхідні інструкції.