Читать «Відважні» онлайн - страница 42

Їй було вже під п'ятдесят. Висока, ставна жінка з гладенько зачесаним волоссям, вона могла примусити ставитися до себе з пошаною навіть ворогів. У перші дні війни дитячий будинок, яким вона завідувала, евакуювався, а сама вона залишилася через одного хворого хлопчика. Цього хлопчика треба було везти на санітарній машині. Але сталося так, що шофер, поспішаючи, переплутав адресу, чекав на іншій вулиці. Поки Шухова клопоталася, шукаючи транспорт, ворожі танки вдерлися в місто. Гітлерівці одразу ж викинули хлопчика з лікарні. Шухова взяла його до себе і доглядала, як рідного сина. Вона в усьому відмовляла собі, продавала речі, плела хустки, щоб підтримати хлопчика.

Цієї ночі їй довго не спалося. Вітер грюкав віконницями, у дворі вив собака. Щільно завісивши вікна, Клавдія. Федорівна плела шкарпетки для Віті, який безжурно спав.

Виблискували довгі залізні спиці, слухняно укладаючи петлі. В кутку розмірено цокав годинник.

Що це?.. Собака перестав вити і хрипко, надривно загавкав. Клавдія Федорівна опустила плетиво і прислухалася. Хтось тихо крався попід вікнами, намагаючись ступати безшумно, але шурхіт гравію видавав його.

Жінка глянула на годинник: пів на третю. Можливо, світло в її кімнаті привернуло увагу когось із поліцаїв? Ні, товста суконна ковдра наглухо прикриває вікно, не залишаючи жодної щілини. Сусіди?.. Але ж ні в кого з них немає нічної перепустки.

Шурхіт під вікном затих, наче людина причаїлася і чогось чекає. Клавдія Федорівна прикрутила гасничку, безшумно підійшла до вікна і, відхиливши краєчок ковдри, глянула у двір. У місячному сяйві чиясь тінь майнула на доріжці і зникла за виступом будинку. Тихо рипнули східці на ґанку, і хтось тричі неголосно стукнув кісточками пальців: тук-тук-тук! Кожен удар наче молотком бив жінку в скроню.

— Хто там? — запитала вона.

— Кімнати є? — тихо запитав чоловічий голос.

— Всі кімнати зайняті, — відповіла вона.

— Пустіть погрітися!

Клацнув замок, і Клавдія Федорівна відступила в глибину кімнати. Чоловік у чорному пальті швидко причинив за собою двері і, важко дихаючи, підійшов до стола.

— Що сталося? — тривожно запитала вона. — Ви ж знаєте, до мене не можна.

— Знаю, — відповів чоловік. — Дайте води. Дуже втомився!

Клавдія Федорівна дістала з шафи чашку, налила в неї з чайника води і подала йому.

Чоловік жадібно випив, а потім втомлено опустився на стілець. Нерівне світло гаснички робило риси його обличчя невиразними. Здавалося, що з піднятого коміра стирчить лише ніс. І тільки гарячково блищать темні очі.

— Справа невідкладна, — сказав він хрипким від хвилювання і втоми голосом, — тільки що в гестапо розстріляли Степана Лукича Власенка і Тимофія Петровича Скурихіна.

— Жах! — прошепотіла Клавдія Федорівна.

— Під час допиту, — вів далі чоловік, — з'ясувалося, що вони сиділи в підвалі міської поліції разом з сином Охотникової — тієї, котру повісили, — і ще з однією дівчинкою. Сьогодні вдень діти втекли…

— Он як, — зітхнула Клавдія Федорівна. — А де ж вони?