Читать «Відважні» онлайн - страница 43

— Ніхто не знає. Мейєр розлютувався. Він боїться, що підпільники встигли їм щось передати…

— Слухайте, Микито Кузьмичу, — сказала Клавдія Федорівна, — усі в місті кажуть, що ви самі одвели хлопчика в поліцію. Це правда?

Микита Борзов — це був він — з досадою махнув рукою:

— Я змушений був це зробити! Мейєр підіслав до мене свого шпигуна. Той бачив Миколку в моєму дворі…

— Треба було придумати щось інше. Адже в поліції хлопчикові загрожувала страшна небезпека.

— Його все одно випустили б! Я навіть скажу більше. В той момент, коли він тікав, уже було вирішено дітей відпустити… За ними хотіли стежити. Мейєр думав, що діти приведуть його просто до підпільників…

— Хитро, — сказала Клавдія Федорівна. — Що ж далі?

— Все місто оточено… Але ось що мене тривожить: Мейєр послав три машини з солдатами в бік Малинівки…

Клавдія Федорівна мовчки пройшлася по кімнаті.

— Може, Власенко і Скурихін не витримали допиту і в чомусь призналися?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Борзов, — я був там майже весь час. Вони не сказали ні слова.

— Що ж робити? — запитала Клавдія Федорівна.

— Ви знаєте Миколку Охотникова в обличчя?

— Знаю. В день страти я хотіла повести його з собою, але мені перешкодив фотограф з Базарної площі. Він теж хотів забрати хлопчика. Поки ми з ним сперечалися, Миколка зник…

— Фотограф все-таки піймав його, йому, бачте, потрібні здорові руки. Хотів, щоб хлопчик був у нього за хатню робітницю.

— Ну, це ви даремно, Микито Кузьмичу, — заперечила Клавдія Федорівна. — Якушкін непогана людина.

— Гаразд, — промовив Борзов. — Зараз важливо розшукати дітей, а то вони почнуть пробиратися в Малинівку і наштовхнуться на засаду.

— Чому ви думаєте, що вони підуть туди?

— З випадкового слова, сказаного Бліновим, я зрозумів, що Миколка десь комусь говорив про Малинівку…

Раптом Клавдія Федорівна злякано схопила його за руку.

— Тихо! — прошепотіла вона і навіть при слабкому миготливому світлі прикрученої гаснички було видно, як зблідло її обличчя. — Ідуть!

Микита Кузьмич вихопив пістолет і притулився до одвірка.

— Якщо сюди ввійдуть, я стрілятиму…

Клавдія Федорівна кивнула на Вітю.

— Ви загубите його! Не можна!..

Обличчя Микити потемніло. Тьмяно блищав у його руці притиснутий до грудей пістолет.

Кроки за вікном стихли. Потім знову заскрипів гравій. Дивно, але собака перестав гавкати…

Клавдія Федорівна притулилася обличчям до вікна. Вона довго вдивлялася в темряву і раптом, тихо зойкнувши, швидко попрямувала до дверей.

Борзов мимоволі відсахнувся, коли вона проходила повз нього. На мить йому здалося, що він потрапив у засаду…

Він ще міцніше притулився до стіни, готуючись до найгіршого. Адже він ніколи не зміг би пояснити ні Курту Мейєру, ні Блінову, чому опинився тут уночі.

— Микито Кузьмичу, подивіться, хто прийшов! — Голос Клавдії Федорівни звучав спокійно.

Борзов обережно вийшов із своєї схованки. Перед ним стояли вкрай змучені, але цілі і неушкоджені Миколка Охотников і Майя Шубіна.

Розділ одинадцятий

ЩЕ ОДНЕ ВИПРОБУВАННЯ

Коли б не війна, Геннадій Андрійович Стременний так би й учителював у школі, викладаючи історію.