Читать «Відважні» онлайн - страница 40

— Бачу я, що ви діти хороші, — сказав Степан Лукич, — але від вас залежить, скажу одверто, велика справа. Нам все одно гинути. Сьогодні нас повезуть на очну ставку з одним зрадником. Ми навіть не зможемо сказати потім, хто він. Вранці нас, мабуть, розстріляють… Майє, ти сядь далі! Я Миколці щось на вухо скажу… Тобі слухати не треба…

Майя відійшла в інший кінець підвалу. Вона не образилася: значить, так треба, значить, вона не повинна знати того, що їй не хочуть або не можуть довірити.

А Степан Лукич шептав Миколці на вухо:

— Якщо побачиш Геннадія Андрійовича, передай йому, що ми попали в засаду…

— А як я його побачу? — тихо запитав Миколка.

— Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.

— Передам, — сказав Миколка.

— А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. — Степан Лукич підвів руку вгору: — Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..

— Клянуся! — прошепотів Миколка.

— Будеш на краю смерті — все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..

— Клянуся! — повторив Миколка.

Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.

— Обід привезли! — сказав Тимофій.

За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.

Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.

Саме на це й розраховували діди. Розбити скло — справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.

Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.

З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…

Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно дивилася у вікно.