Читать «Відважні» онлайн - страница 164
Александр Исаевич Воинов
— І що ж він?
— Він аж загорівся від радості. Ви не можете собі уявити, яка змучена ця людина!
Мединський повів Стременного на другий поверх. Вони пройшли повз перев'язочну, з якої через щільно причинені двері долинали стогони пораненого і молодий жіночий голос: «Ну, миленький мій, хороший, потерпи! Ну хвилиночку ще потерпи, мій дорогий».
— Це що, Ганна Петрівна перев'язує? — запитав Стременний, прислухаючись.
— Так, вона. А що, одразу впізнали?
Стременний кивнув головою:
— Як не впізнати! Багато вона біля мене походила… На все життя запам'ятав її…
Вони пройшли в кінець довгого широкого коридора, в який виходили двері з п'яти класів. Біля останніх Мединський зупинився:
— Тут… Я вам потрібен?
— Ні, не турбуйтесь, займайтесь своїми справами, товаришу Мединський. Якщо потрібно буде, я попрошу вас зайти або зайду сам.
— Слухаю!
Мединський пішов, але Стременний не зразу відчинив двері. Він постояв трохи, держачись за залізну ручку, йому з надзвичайною ясністю згадалася раптом скуйовджена голова Єременка в глибині темних нар, а потім — глибоко запалі темні очі з майже чорними повіками… Яким же він побачить Соколова?
Стременний штовхнув двері і зайшов у палату.
Соколова він побачив зразу. Той лежав на крайньому ліжку біля вікна. В палаті голосно розмовляли і сміялися. Побачивши Стременного, всі враз затихли. З найближчого ліжка на нього дивилися великі сірі очі лейтенанта Федюніна, котрий учора потрапив під бомбування. Він залишився живий, але дістав три осколочних поранення в ноги. Стременний добре знав Федюніна і радів, що той легко відбувся.
— Здрастуй, Федюнін! — сказав він, проходячи. — Сподіваюся, недовго залежишся?
— Навіщо ж довго? За два тижні повернуся, — відповів Федюнін і широко посміхнувся.
Інших, крім Соколова, Стременний не знав — це були солдати з різних частин, але вони його зустріли, як давнього знайомого.
— Здрастуйте, товаришу підполковник! Провідати нас прийшли? — сказав вусатий немолодий солдат з перев'язаним плечем.
— Провідати, провідати…
— В палаті номер дев'ять все в порядку, товаришу начальник! Всі присутні. Нікого в самовільній відлучці немає, — жартома відрапортував солдат.
Стременний усміхнувся:
— Бачу, настрій тут бойовий.
— Ще й який бойовий, — подав з іншого кутка голос артилерист з широкою пов'язкою на голові. — Тут у нас цілковита взаємодія всіх родів військ, — від артилерії до похідної кухні. Хоч зараз у наступ!..
— От і добре, — відповів Стременний, з приємністю глянувши на його широке, вкрите ряботинням обличчя із сміливими, дуже чорними під білою пов'язкою очима. — Підремонтуйтеся тут, підкрутіть гайки — і вперед!..
Він минув ліжко артилериста і зупинився біля завішеного вікна, в тому кутку, де лежав колишній начфін.
— Здрастуйте, товаришу Соколов!
Соколов з зусиллям підвівся з подушок.
Його забинтована права рука була тісно притулена до грудей. Він подав Стременному ліву руку і міцно стиснув його долоню.
— Я такий радий, такий радий… — сказав він, задихаючись від хвилювання і не випускаючи руки Стременного із своєї. — Адже я втратив уже надію коли-небудь побачити вас усіх… Втратив надію залишитися живим…