Читать «Карафуто» онлайн - страница 91

Звук людського голосу прозвучав би в цій пустині, як музика. Але цей голос міг належати також і ворогові, і Володя подумав, що хай краще туга й самотність, ніж знову опинитися в полоні.

Майнула думка, що берег дає значно більше шансів на швидкий поворот до батьківщини, ніж тайга. Адже в морі може з'явитися пароплав, і цей пароплав може бути радянським, і він помітить сигнали на березі, які подає самітний юнак…

З новою силою спалахнуло пристрасне бажання швидше ступити на рідну землю. Але водночас Володя розумів, що все це тільки мрії, бо тут, на японському березі, його швидше може помітити японський прикордонник, ніж радянський пароплав, який пройде далеко в морі, і тільки над обрієм з'явиться дим з його труб.

Вибравши сухе місце, зморений юнак заснув, йому приснилась Інга.

Люба Інга! Володя тримав її загорілу руку і дивився дівчині у вічі. Вона сказала, це так ясно чув Володя:

— Я все думаю про тебе і жду тебе, хороший мій. Саме так і сказала. І вже коли йшла, здалека гукнула:

— Ми з тобою гратимемо знову, як колись. Пам'ятаєш?

Ну, звичайно ж — він усе пам'ятає, все до найменших дрібниць. І особливо один день… Гарячий сонячний день… вони вдвох сиділи за піаніно й грали в чотири руки «Танець Анітри» і в «В печері гномів» Гріга. Вони сиділи біля розчиненого вікна, і духмяний втрець ворушив фіранку. Пальці Інги — тонкі й довгі музичні пальці — легко й швидко стрибали по клавішах, як босі ноги Анітри.

Потім Інга заграла «Блискуче рондо» Вебера. Володя бачив, як тремтіли в неї золоті волосинки біля вуха. Він нахилявся все ближче до її щоки. Інга раптом перестала грати і глянула на Володю. Її зіниці, круглі, великі, здавалось, застигли. Обоє мовчки дивились одне одному в глибину очей. І тоді Інга раптом поцілувала його в лоб, рвучко повернулась і знову вдарила по клавішах.

— Ей-хо-о!

Володя здригнувся і прокинувся. До нього йшов присадкуватий товстий японець. Був уже ранок.

— Ей-хо-о!

Зовсім недалеко, на березі, стояли люди. Вони затуляли від сонця долонями очі й пильно дивились на Володю.

А товстий японець був уже за п'ять кроків.

— Ей-хо! — знову вигукнув японець. — Пора вставати!

Володя не знав, що йому діяти. Тікати пізно. Та й чи треба тікати? За три десятки кроків гойдалася біля берега велика шхуна. Сліпучо блищало скло на капітанській рубці.

І в одну мить юнак уявив собі таку картину. Шхуна запливла далеко в море по рибу. Мимо проходить радянський пароплав. Володі ясно видно палубу, матросів, веселі обличчя пасажирів. «Рятуйте! — гукає Володя. — Я син геолога Дорошука!» Капітан наказує спустити шлюпку. Шлюпка стрибає по хвилях, і ось вона вже зовсім наблизилась до шхуни. Володя кидається у воду і пливе, його підхоплюють руки радянських моряків…

Юнак заплющив на мить очі, і коли знову глянув на світ, побачив перед собою того ж товстого японця в трусах і в оранжовій майці з білими смугами.

— Що робиш? — питає він і мацає м'язи Володі на грудях і на руках.