Читать «Карафуто» онлайн - страница 69
Олесь Васильевич Донченко
— Я — дроворуб, — відповів Володя. — Я працював на лісорозробках Фуксімо і…
— Чому ти опинився в цих місцях?
— Я покинув лісорозробки і шукаю іншої роботи.
— А що ти робив біля… біля огорожі?
— Я заблудився. Гадаю, що в тайзі це звичайна річ. Я натрапив на просіку і, зрозуміло, пішов нею, сподіваючись вийти до житла.
— Ти знаєш, куди ти потрапив?
— Ні, я цього не знаю.
— Отже, ти — дроворуб?
— Дроворуб.
— Ти — росіянин?
— Так.
— Звідки ти знаєш японську мову?
— Я дуже давно, з дитячих років, живу в Японії.
Офіцер продовжував обмацувати постать Володі очима.
— Я знаю, хто ти, — нарешті, сказав він.
— Дроворуб.
— Ти можеш говорити, що ти хочеш. Але я знаю. Ти — шпигун.
Він натиснув кнопку, і в кімнату ввійшло двоє солдатів без гвинтівок.
— Обшукайте його.
Офіцер з цікавістю розглядав кремені, знайдені в кишенях у Володі.
— Що це? — спитав він.
— Ви бачите — кремені.
— Але навіщо ти їх носиш з собою?
— Як талісман. Ці камінці знайдені в шлунку борсука. Вони приносять щастя.
— Зустрітися з борсуком — це приносить лихо. Так каже простий народ.
— Але камінці, знайдені у борсука в шлунку, — інша річ. Я сам чув, як борсуки б'ють себе в живіт, і почути це — нещастя. Але кремені, кажу, зовсім інше.
— Ти погано розмовляєш японською мовою. Ти приїхав з Росії?
Офіцер розгорнув знайдені в кишенях у Володі довідки.
— Ти — син Хабарова? — спитав він іншим тоном. — Чому ти раніше мовчав про це?
— Ви мене про це не питали.
І тут трапилося диво. Офіцер вертів у руках мідний жетон з вибитою на ньому хризантемою. Його обличчя розпливлося в широку усмішку.
— Номер дві тисячі вісім, — голосно прочитав він. — Чому ж ти мовчав і про це?
Володя не знав, що відповідати. Він-бо не розумів, що означає цей жетон. Офіцер спитав:
— Ти давно працюєш… ну, в таємній поліції?
І тут Володі стало все ясно. Це був значок шпига. Набравши байдужого вигляду, юнак промовив:
— Пане офіцер, я не маю ніякого права нікому про це розповідати. Крім того, тут знаходяться прості солдати…
Офіцер схаменувся.
— Не можу заперечити, що ви маєте рацію. Ви справді син Хабарова?
— Син Хабарова.
— Капітана Хабарова?
— Так.
Офіцер щось обмірковував. Він ще не зовсім повірив.
— А чому в такому разі ви працюєте дроворубом? Син капітана, і…
— Я мусив працювати серед дроворубів… чи ви мене розумієте?
— І, нарешті, останнє запитання: де зараз ваш батько?
— Хіба ви цього не знаєте, пане офіцер?
— Ні, напевно не знаю. Він зараз, якщо я не помиляюсь, здається в Токіо.
— Ні, ви зовсім невірно поінформовані, пане офіцер. Мого батька вже нема. Його вбили радянські прикордонники.
Офіцер шумно встав з-за столу.
— Ви — голодні?
— Коли можна, я охоче б…
— Будь ласка. А про вашого батька я, звичайно, чув. Він загинув, як герой. Зараз вас проведуть у кімнату. Прошу пробачити, але доведеться знову зав'язати вам очі хусткою. Такий порядок. Інструкція. Ще раз пробачте. Довідки, жетон і гроші залишаються поки що в мене. О, не турбуйтесь, ніщо не пропаде. Ви хочете щось сказати? Я слухаю.
— Щодо талісмана… Ви розумієте, що я не надаю йому особливого значення. Але… пробачте, я трохи вірю забобонам. Що ж поробиш — так мене виховано.