Читать «Карафуто» онлайн - страница 67

Жадана п'ятдесята паралель, напевне, вже була зовсім близько. Юнак уявляв її тепер як величезну рису, проведену через тайгу, гори й моря, яку можна побачити па власні очі й помацати руками.

Темно-зелений тайговий присмерк уже гуляв на галявинах, коли Володя несподівано вийшов на просіку. Юнак і злякався і зрадів. Він не мав сумніву, що просіка веде до якихось воєнних споруд на кордоні.

Незабаром Володя знайшов слід від автомобільних шин. Просіка служила зручною лісовою дорогою.

Юнак дуже хвилювався. У нього пересохло в роті і виступив на лобі піт. Лишився останній бар'єр — кордон. Перестрибнути через нього — і кінець поневірянням, кінець важкій мандрівці тайгою.

Хоч як зручно було йти далі просікою, але Володя звернув з неї і пішов обіч, продираючись крізь кущі й хащі молодих ялин. Цього вимагала обережність. На рівній, як лінійка, просіці юнака легко могло побачити чуже око.

Чим далі йшов Володя, тим більше росло в нього напруження. Наче і не було втоми. Ноги ступали еластично, майже беззвучно, ніби і не були взуті у дебелі дерев'яні черевики.

Всією істотою юнак відчував небезпеку. І дивно, його схвильованість зникла безслідно. Натомість усі почуття незвичайно загострилися. Він відчував надзвичайну ясність думок. Від його очей не могла сховатися навіть тінь, не те що кущ чи стовбур ялини. Найменше шарудіння примушувало його зупинятись і всім тілом припадати до дерева.

Ворог міг бути тут, за кілька кроків. Він міг притаїтися за кожним кущем чи трухлявим пеньком. Він міг іти назирці за Володею, чекаючи зручної хвилини, щоб гукнути: «Стій! Руки вгору!»

У густому присмерку в кінці просіки показалися невідомі будівлі. Володя ліг на землю і поповз. Він побачив дуже високий паркан. За парканом височіли будинки. Труби на дахах чітко вимальовувалися на вечірньому небі.

Це міг бути прикордонний пост. Тільки чому так багато будинків? Володя нарахував п'ять, але їх було, мабуть, більше — не можна було розглядіти за дахами.

Підповзши ближче, юнак побачив, що паркан обнесений двома рядами колючого дроту.

«Як фортеця, — майнула думка. — Що це за будівлі в глухій тайзі?»

Жодний звук не порушував тиші. З тривогою, підвівши голову, дивився Володя на «фортецю». Ні, це не був прикордонний пост. Це дуже схоже на концентраційний табір.

В цю хвилину юнак ясно почув, як десь недалеко хруснула суха гілочка. Він припав до землі, злився з нею.

Цей звук у тайговій тиші міг означати смертельну небезпеку. Гілочка могла тріснути під ногою японського прикордонника.

Володя чуйно прислухався, затамувавши подих. Якась нічна комашка лазила на стеблинці біля самісінького носа юнака. Потім вона перелізла Володі на шоку. Він не поворухнувся. Можливо, що це була волохата гусениця, бо незабаром щока засвербіла.

Юнак лежав нерухомо. Коли недалеко був ворог, він мусив себе показати. Проте ніщо не порушувало тиші. Володя зітхнув з полегкістю.

Але незабаром він знову почув якісь дивні звуки. Вони долинали від будівель, з-за високого паркана. Це було схоже на чахкання парової машини. І враз спалахнули електричні ліхтарі,