Читать «Карафуто» онлайн - страница 70
Олесь Васильевич Донченко
— Камінці ви можете одержати.
— Ні, ні! Мені просто трохи соромно перед вами. Але, коли весь час маєш небезпечну роботу, мимоволі зробишся забобонним.
— Прошу, прошу. Я вас розумію. Я сам не минаю храмів Інар, хоч вірю тільки в імператора.
Вартовий зав'язав Володі очі і відвів його в застелену циновками кімнату. Тут не було ні столу, ні стільців, але в кутку лежало кілька подушок з повишиваними на них золотими фазанами. Той же вартовий приніс у чотирикутній чашці рис і м'ясо.
Володя добре повечеряв. Але не йшла в нього з голови думка — чи справді повірив офіцер? Довідка й жетон — речі красномовні, але не настільки, щоб переконати хитрого й підозріливого самурая.
Юнак підійшов до дверей і легенько штовхнув їх. Двері… відчинились! Двері були не замкнені!
Проте, як тільки Володя висунув голову, біля нього з'явився вартовий.
— В коридорі нема нічого цікавого, — сказав він. — Крім того, тут протяг.
— Я не боюся простуди, — відповів Володя.
— Але я відповідаю за ваше здоров'я. Молодим людям шкідливо пізно лягати спати.
І він зачинив двері.
«Самурай не повірив», подумав Володя.
Але міркуючи далі над своїм становищем, юнак прийшов до висновку, що вартовий — це ще нічого не значить. Не можна забувати, що це не ресторан, а концентраційний табір. Вартові тут стоять, певно, на кожному розі.
Володя підійшов до вікна. Воно було кругле, з кольорового скла. Широке подвір'я яскраво освітлювали електричні ліхтарі. Двоє солдатів повільно ходили взад і вперед. Багнети тьмяно блищали, і Володя чомусь дуже гостро відчув у ту хвилину їх холодний, нещадний блиск.
На протилежному кінці подвір'я стояв низький і довгий дерев'яний будинок. Круглі вікна його поблискували строго, як окуляри.
Подвір'я раптом сповнилося людьми. Вони йшли поодинці і невеличкими групками по двоє, по троє, одні, розмовляючи між собою, інші — понуро, похнюпивши голови, наче пригнічені важкою втомою. Всі вони були одягнені в білі халати й білі берети, як лікарі. У кожного на боці висів протигаз.
Їх пройшло подвір'ям чоловік з двадцятеро. Всі вони зникли в довгому присадкуватому будинку.
«Що це за люди в халатах? Лікарі?»
Володя губився в здогадах. Зрештою, все це зовсім не схоже на табір для ув'язнених.
Він хутко відскочив від вікна, бо в двері хтось постукав. Це був уже знайомий офіцер.
— Дозвольте зайти? Я прийшов пересвідчитись, чи вам нічого не треба.
Він стукнув закаблуками. Його кругле, місяцеподібне обличчя зображувало надзвичайну ввічливість і готовність до послуг. Але Володя бачив, що самурай прийшов з якоїсь іншої причини. І справді, він незабаром спитав:
— Я гадаю, що вам не відоме місце, де ви перебуваєте?
— Я хотів би почути від вас.
Обличчя офіцера набрало враз непроникливого виразу.
— Коли ви це вже знаєте, мені не доводиться…
— Ні, я не знаю цього напевно.
Офіцер докладав великих зусиль, щоб розгадати, чи знає що його в'язень. Він напружено ловив кожне Володине слово, кожний відтінок його голосу.