Читать «Карафуто» онлайн - страница 46
Олесь Васильевич Донченко
Лихолєтов, удаючи співчуття, похитав головою.
— Шкода мені, що ви не побачит вже ніколи блакитного моря, лісів, синього неба…
— Ось для чого ви розповідали мені перед цим про красу природи!
— Дурниці! Я співчуваю вам. Загинути в цій ямі, маючи всього сімнадцять років!
— Це краще, ніж стати зрадником!
— Банальні слова. Ваш батько — хворий.
— А батькові ви, мабуть, кажете, що хворий — я.
— Гаразд. Ми напишемо так: «Тату, хочу тебе бачити в цю останню свою хвилину…»
— Останню?
— Так. Коли не напишите записки, ми вас тут закопаємо живцем. І всі кінці у воду. Є таке розпорядження Інаби Куронуми.
Майнула думка: «А чому і справді не написати записки? Адже я дійсно хочу бачити батька. Ця записка буде йому за знак, що я живий». Проте Володя прогнав ці думки. Коли білогвардієць вимагає записки з такою настирливістю, напевно, тут щось не так. Батька хочуть обплутати.
— Нічого я не напишу.
— А коли так: «Тату, хочу тебе бачити. Завтра вже буде пізно». Як, молодий чоловіче?
— Ніяк. Я не напишу жодного слова.
— Ви не бажаєте батькові добра?
— Бажаю. Тому й відмовляюсь писати йому.
— А ось зараз побачимо, — враз схопився на ноги Лихолєтов. — Листа напишеш, не те що записку!
Він гукнув до когось за дверима, і в камеру ввійшли двоє поліцаїв. Білогвардієць моргнув їм, і вони накинули юнакові на шию вірьовку. Це були два японці — обидва низенькі й верткі, обидва зубасті, як щуки.
— Смерть прийшла, — сказав один з них Володі, — яму копай надо!
Вони потягли кінці вірьовки — кожний у свій бік. Біль різонув горло, дихання перехопило. Володя схопився руками за вірьовку і замотав головою. Ще мить, і він звалився додолу.
ВНОЧІ В ТАЙЗІ
Володя схлипнув і розплющив очі.
— З днем народження! — почув він над собою знайомий голос Лихолєтова. — Адже ви вдруге народилися на світ. Воскресли з мертвих, щоб написати записку своєму батькові. Тепер ви справді хворий, отже брехні не буде, хе-хе…
Володя був мокрий. Коли він знепритомнів, його, мабуть, поливали водою. Він лежав долі на дошках. Два поліцаї підняли його і посадили на дерев'яний обрубок. Володя похитнувся, голова в нього йшла обертом.
— До чого доводить непослух старшим! — глузував Лихолєтов. — Зате добра наука. Батько чекає записки від сина, а він… Ось папір, ось ручка. Будь ласка, я допоможу.
Володя відсторонив папір.
— Не напишу! — прошепотів він, не в силі голосно вимовити слово.
— Напишеш, любий… напишеш, милий… — стримуючи лють, процідив крізь зуби Лихолєтов. — Бачу, що ти така ж бестія, як і твій батько. Я…
Він не встиг скінчити. Володя зібрав останні сили, піднявся і, враз розмахнувшись, ударив Лихолєтова кулаком в обличчя.
Поліцаї кинулись на юнака, як гієни. Вони били його, топтали ногами, шматували одежу. Володя знову втратив свідомість, а коли опритомнів, в ямі вже не було нікого. Бліде світло пробивалося крізь грати. Юнак зрозумів, що надворі день.