Читать «Карафуто» онлайн - страница 48

Грузовик спинився на лісовій галявині. І цей шлях сюди здався Володі таким коротким, як сама мить.

— Злазь! — скомандував Лихолєтов.

Стоячи під високою березою, відчуваючи всією спиною кожний горбочок на корі дерева, кожний найменший сучок. Володя побачив високо вгорі місяць, який світив йому просто у вічі. Кожний нічний звук, кожний шелест і запах, кожне сказане слово, залишались у ті хвилини, як викарбувані навіки в серці.

— Перед розстрілом пан начальник поліції звелів востаннє спитати: напишеш записку?

Лихолєтов помовчав, вичікуючи. Мовчав і Володя.

— Я думаю, що ти напишеш, хлопче, — порушив тишу білогвардієць. — Сказати правду, мені тебе дуже шкода, молодий чоловіче. Це нелегко вмирати такому молодому. Може, ти недосить уявляєш собі, що це значить — померти? Га?.. А як гарно навколо! Прислухайся, хлопче. Тайга лагодиться спати. Викотився на небо місяць. А які пахощі! Пахощі трав, сирої землі, хвої! Слово честі, я ладен стати поетом.

Голос Лихолєтова луною звучав у нічному лісі. І Володя відчував, яка справді тиша навколо. Яка надзвичайна тиша! Шалено хотілося жити. «Ще не пізно, Треба тільки написати батькові… Що написати? Ага так.

«Я хворий… Хочу побачити тебе… Хочу побачити, хочу. Хочу жити!»

Володя побачив за кілька кроків три постаті і три револьвери, націлені йому в лоб.

— Я рахую до трьох. Раз… Два…

Лихолєтов витримав паузу. І в цю останню мить перед залпом у Володі майнуло: «Ось і кінець! Уже кінець!» І все раптом зникло — і вечірня тайга, і нашорошена тиша, і навіть три револьверні дула. Все зникло, розтало, спорожніло. Все стало мов у тумані, все відсунулось раптом за тисячу кілометрів.

— … Три!

Клацнув залп. Юнак зажмурив очі, а коли через мить розплющив їх, знову побачив біля себе Лихолєтова і двох поліцаїв. Лихолєтов гидко лаявся, а поліцаї прикручували Володю мотузками до стовбура берези.

«Значить, вони не вбили мене? І ці постріли були тільки вгору?»

Все тіло опанувала смертельна втома. Пройшло отупіння, настала реакція. Голоси звучали глухо, ніби десь зa товстим муром.

Наче в тумані чув Володя, як стих удалині гуркіт грузовика. Лихолєтов з поліцаями поїхав, залишивши юнака прив'язаним до дерева.

Такий стан тривав годину, може — дві. Навколо стояла нашорошена тиша. Володя потроху очумався. Місяць зайшов йому тепер за спину, але на галявині блищав у промінні кожен кущик. Мотузки туго врізувалися крізь сорочку в груди, і через це було важко дихати.

Так минула ще година. Насунулись хмари, зашамотіло віття дерев, місяць сховався. Навколо стало темно і страшно. Кожний гнилий пеньок чи кущ здавався тепер хижим звіром, який принишк, готуючись до стрибка. Руки у Володі були вільні, і він спробував послабити на грудях мотузки. Це йому не вдалося. Кожний рух викликав біль, від знесилення паморочилось у голові.

Виникла думка втекти. Але чи можна покинути батька в полоні у самураїв? Ні, це неможливо. До того ж не давала спокою тривога за батькову долю. Що з ним? Напевно, його катують. Та й чи є така можливість зараз утекти? Мотузки міцні, а руки слабі. І все тіло болить, ниє, ноги підгинаються. Володя вже не стоїть, а повиснув на мотузках.