Читать «Карафуто» онлайн - страница 45

Білогвардієць не поспішав починати розмову. Він. мабуть, хотів спочатку пересвідчитись, в якому стані ув'язнений. Кілька хвилин Лихолєтов мовчки вивчав обличчя і кожний рух Володі. Тоді з брязкотом поставив ліхтар і озирнувся.

— Неможлива річ! Гидотна нора, а не камера для арештованих. Тут довго не можна витримати. Дивуюсь, молодий чоловіче, що ви живі й здорові.

Володя мовчав, але кожен його нерв був напружений, як ніколи.

— Я прийшов вас визволити. Японці — жорстокий народ. З великими труднощами я домігся наказу про ваше звільнення. Адже я — росіянин. З якою радістю поїхав би я оце з вами в Росію!

В його останніх словах вчулися Володі щирі нотки. Цей білогвардієць каже про визволення? Невже це правда? Невже можна зараз вийти на свіже повітря, стати на зелену траву, побачити батька?..

Володя зітхнув на повні легені, наче був звільнений.

Але настороженість і внутрішня напруженість не зникали. Чому цей білогвардієць такий добрий до нього?

Лихолєтов довго нічим не викривав своїх намірів. Він зробився раптом ніжним ліриком. Він говорив про красу моря, про величну тайгу, про вкриті вранішнім серпанком Туману гори.

— Яке щастя жити! — тихо, навіть інтимно казав він. — Моя мрія — це бути дослідником природи, як ваш батько. Ах, які є чудові куточки! Яка глушина! Скажіть мені, молодий чоловіче, який ви собі обрали фах?

Володя зніяковів від несподіваного запитання. Що, власне кажучи, потрібно цьому білогвардійцеві? Для чого він розповідає про красу природи?

— Я бачу, що ви не обрали собі професії, — вів далі Лихолєтов. — Це справді дуже важко. Я раджу вам стати дослідником. Найкраще мати справу з природою: бути геологом, зоологом…

— А проте ви особисто вважаєте за найкраще мати справу з японською контррозвідкою…

Володя і сам незчувся, як вихопились у нього ці слова. Та Лихолєтов не чекав, що юнак може вжалити. Першу мить він навіть зніяковів, але вирішив сприйняти все як жарт.

— На жаль, трохи інакше стоїть питання, молодий чоловіче. Навпаки. Японська розвідка вважає за найкраще мати зі мною справу, а не я з нею.

Ае жарт не вийшов, і Володя відразу ж відповів:

— Самураї знають, хто їм чесно служитиме.

— Не будемо про це говорити. Кожний хоче їсти. Ваш батько служить більшовикам…

— Це велика честь для нього. Батьківщина наша…

— Е, покиньте це. Ваш батько…

— Не чіпайте мого батька!

— Мова саме про нього, молодий чоловіче. До речі, ви вдалися в батька. Як і він, любите жартувати. Та не в цьому річ. Ви повинні допомогти вашому батькові. Коли любите його, звичайно. Ваш батько… дуже хворий зараз…

— Тато? Що з ним?

— Він у тяжкому стані, до якого довела його впертість. Він відмовляється дати, деякі незначні відомості, потрібні для оформлення документів… Без яких не можна виїхати на батьківщину. Ось вам папір і ручка…

Лихолєтов вирвав із записної книжки аркушик паперу і простяг Володі автоматичну ручку з золотим пером.

— Пишіть батькові записку. Я продиктую. Зміст такий: «Тату, я тяжко хворий. Хочу негайно бачити тебе». Ось приблизно все.

— Ні, я не напишу такого, — пошепки відповів Володя. Йому перехопило дихання від самої думки, що він, Володя, має написати під диктовку ворогів брехливу записку батькові. — Не напишу! — повторив він, відсахуючись, наче від вогню, од простягненої йому ручки.