Читать «Похорон богів» онлайн - страница 34

В нас уже половіли жита. Хоч ратаї попалили свої села ще з осені, але ниви засіяли й тепер по двох тижнях сподівалися на добрі жнива. Й година стояла добра й сонячна. Та які там жнива, коли кругом печеніги! Тепер вони пасли коней у наших житах, а льон та коноплі випалювали й толочили. Так їм наказав чинити київський князь.

Ми виходили вечорами на городські заборола, кругом города палали тисячі багать, жеребці іржали, вгодовані на наших житах, степовики пекли над багаттями конину, сміялися й співали диких пісень.

Молоді пани казали мому батькові: «Не стає сили дивитися на сих кобиляків. Пусти нас із города, попалимо трохи їхніх веж!» Батькові теж сіпалися руки, коли дививсь на попалені й витолочені жита, але він не міг вийти супроти печенігів. Таку силу можна було здолати тільки гуртом, а гінці не могли пробитись до Вручого: печеніги пильнували город і хапали всіх висланих батьком гінців.

А коли з Вручого надійшла вістка, літо вже кінчалось і зачалися дощі.

Наші вдарили водночас із Вручого й Іскоростеня, попалили багато веж, печеніги кинулися навтьоки за Тетерів, у тепліші полянські степи, де паша ще не встигла вимокнути. Люди повернулися до своїх городів. Земля кругом була порожня й чорна, ялова земля: тієї осені ніхто не вкинув у борозну ані зернинки жита.

Люди впали в чорну журбу: що діяти? Хліба в городських засіках ще трохи було, але ж попереду зима і проліть. Дума вирішила послати валки на Волинь — виторгувати на зиму жита, щоб якось протриматися рік, порятувати народ од голоду.

На вічі городяни й оратаї збирали золото й срібло, але дороги геть розгрузли, доводилося чекати зими.

Та коли перестали дощі й почалися перші приморозки, з Києва насунула велика рать: уся молода й старша Ігорева дружина.

Ігор знав, що ми довго не всидимо в городі, та й хто того не знав: Деревня земля не сіяла ж і не жала. А людей у городі набилася тьма. Хат на всіх не вистачало, жили й по сажах, і по хлівах, курені на вулицях та обійстях тулились один до одного, повні жіноцтва та дітвори, й кожне просило хліба. Ратаї давно вже порізали своїх корів та волів — ще як навкіл города стояли вежами печеніги.

Батько сказав думникам та панам (це так звуться наші деревні бояри): «Варяги стоятимуть отак до кінця зими й до літа стояти можуть, бо їм що: їсти й пити мають доволі. А в нас хліба на місяць чи хай на два. Голодний ратища не підніме. Поки ж є сила в руках і ногах, вийдімо супроти варягів, а там хай Дажбог помага!»

Старці й пани не наважилися. «Малий, — кажуть, — наш полк, на одного нашого по п'ять варягів угодованих, а наші бої охлялі й слабі. Та й коней своїх ми позабивали. Можемо битися хіба що з-за городських заборол, і хай нам Дажбог споможе».

Батько мій знову вговоряв, а старці кажуть: «Пошлімо Ігореві золота й срібла. Бува згодиться й зніме обставу!»

Слово старців — закон...