Читать «Похорон богів» онлайн - страница 33

Зорич стояв і лише безтямно посміхався — відьма приворожила його, він мовби скинув із себе літ із тридцять. Та вона приворожила не тільки його. Старі відьми кивали на кожне слово чорнявки. Зорич уперше бачив таке, щоб старими верховодила молода відьма.

Коли вони пішли, Зорич підступив до полу. Князь Ольг спокійно спав, не марячи й не метаючись у лихоманці, тільки піт рясно виступив на лобі до маківки, з якої в'юнився княжий чубець.

Воєвода сів край полу й прокуняв сливінь до півночі, а коли заспівали перші півні, Ольг зітхнув і мовив:

— Ти тут?.. Як мислиш: Ярополк домагається мого живота?

— Братня кров не водиця...

— А той казав... учора перед боротьбою... — Ольг уникнув назвати вбитого на ім'я — це було б лихим знаком і штовхнуло б занапащену душу супроти нього ж.

П'ятдесятирічний воєвода прогудів:

— То все кови Щековича. Коб я пропав, якщо неправда.

— А я вже його забув, — сказав поранений. — Йому тоді минав тринадцятий рік, а мені було роком менше, коли батько нас поділив. — Цього разу він говорив про брата Ярополка. Й раптом перекинувся на зовсім нове: — Ти ходив з батьком до Царягорода, який він?

Ольг утратив багато крові, в нього був жар, хоча відьма начебто зробила всі необхідні треби. Але молодші князь нагадав про щось таке, що всі останні літа не давали Зоричеві спокою, й він сказав, мовби говорив сам до себе, бо навряд чи Ольг міг би зрозуміти його, хоч би й не був отакий недужий:

— Негоже вчинив князь Святослав. В Іскоростені мав би сидіти інший.

Ольг сперся на обидва лікті й несподівано таємничим голосом прошепотів:

— Я це знаю! Тут не моя земля... Іскоростень по крові належить іншому... Нащо Святослав так учинив, боярине?

— То не він. То стара княгиня. Якби він був тепер живий... А вона взяла з нього перед смертю клятву. Пресвітер Григорій казав, що змусила Святослава їсти землю.

Ольг знову відкинувся навзнак і притих — Зоричеві слова його виснажили. Але згодом він із заплющеними очима проказав:

— Хай ось видужаю... Подамся до Новагорода і скажу: ти сідай в Іскоростені, бо це твоя дідня й матірна земля, а я вже сидітиму на Волхові.

— А Доброчин?

Ольг не відгукнувся. На таку відповідь йому бракло сил. Коли Зорич напоїв його відьомським зіллям, він поринув у важкий сон. Життя в ньому боролося зі смертю, а ще не співали й другі півні...

А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

...Після великодня, десь у четвертий чи п'ятий купальський день, іскоростенці вздріли по той бік Ужа печенізькі роз'їзди. Батько мій звелів зачинити город і попідв'язувати мости до воріт, підняти забороло греблі й понапускати в рови води з річки.

Печеніги перейшли Уж, облягли Іскоростень і стали кругом нього вежами: сила-силенна гостроверхих веж, ніхто з наших досі не видів стількох печенігів. Од краю до краю поля самі вежі та кінські табуни. То були ті самі печеніги, що їх Ігор посилав на задунайських булгар. Тепер вони повернулися з Булгарії, витолочивши їхній край, — на догоду грецькому цареві.