Читать «Похорон богів» онлайн - страница 32

— Дажбоже, поможи, — раптово розчулився старий витязь, дивлячись на ті вуса й той княжий чуб, що в'юнився з два дні не голеного тімені Ольга.

Ще не стара господиня хати тихенько палила піч, обережно зиркаючи з-за коминка на немічного князя та боярина. А за піччю кувікало зовсім маленьке порося, ширячи по хаті гострий дух свинячого племені.

— Викинь його звідціля! — гримнув боярин, аж тепер звернувши увагу на порося. — Не бачиш, хто ото-о лежить? Бо як підберу те порося разом з цьою п'їччю!

— Зараз, зараз, бояриночку, винесу в хлів... — схопилася господиня, полізла рачки за піч і заходилася витягати порося.

Боярин сердито хмикнув і відвернувся до покуття. На божниці стояло кілька скудельних лельок та опецькуватий дерев'яний домовик, а під божницею золотів дорідний сніп жита, присвячений різдвяному коляді. Віконця на чолі й причілку хати були запнуті кабанячими міхурами. Дим з печі висів під стелею й не виходив надвір, хоч димова дірка над дверима була відтулена. То був незаперечний знак, що мороз улігся й ось-ось почнеться відлига. Зорич іще раз глянув на піл, де Ольг обливався потом, і пішов розшукувати старосту села,

Князеві потрібен був знахар чи відьма.

Відьом у селі виявилось аж три, й воєвода Зорич привів їх до пораненого князя, хоча лікувати мала котрась одна. Лікування було складне й морочливе, оздоблене безліччю примовок та потаємних слів, але нога в юного князя брякла й червоніла, й воєвода Зорич никав довкола хати й намагався заглянути крізь вікно, бугаїним голосом клянучи Людвіка й лаючи відьом, що позавішувалися з хати ряднами та полотном: бува боярин проштрикне в шибі дірочку й порушить чари!

На плоту й воротях виснула дітлашня — самі смушеві клобуки та намистинами очі, а ратаї з жінками й жонами юрмились у вуличці віддалік, пошепки розпитуючи господиню, в якої став на постій іскоростенський жупан; більшого за малого боярина вони досі не бачили зроду-віку.

Час по час, обмахуючи рукою дітей з воріт, щоб но цвірінькали, Зорич ходив попід вікнами й наслухав, але чув тільки рипіння снігу під власними чобітьми та яке-не-яке відьомське слово.

По часі князь болісно простогнав, Зорич кинувся був у сіни, але одна з відьом посварилася на нього деркачем, і він знову тільки прогудів і вийшов.

Нарешті відьма покликала його. Дві зовсім старі сиділи на ослоні коло дверей, а молода заговорила тоненьким співучим голосочком:

— Прогнали ми нечисту силу за Прип'ятські болота і Чорний ліс.

У хаті пахло свіжою соломою й терпкими відьомськими відварами. Гарненька чорнява відьма перейняла сердитий погляд боярина й узяла його за рукав.

— Це хата моєї братихи, — сказала вона. — А брат як пішов за Святославом, то й не повернувся. Вдова вона... Домовикові братишиному я вже вгодила, — перейшла до діла вона. — Й потвори супроти болячки створила: штирнадцять замовлянь. А дві ще вчиню взавтра. Болячка закрутиться й не зможе второпати, куди йти... — Про «дрібничку» відьма згадала між іншим: — Дасиш йому цьої відварини ще вночі, а над ранок я сама навідаюсь. Дажбоже, поможи!