Читать «Остання збірка» онлайн - страница 170

— Не треба ні в чому себе звинувачувати, — сказав він. — Гелен була напружена, нервова жінка. Митець. Невротичний тип.

— Але зараз, коли Гелен більше нема, у мене все минулося, я все переборола. — Вона посміхнулася йому, і зморшки тривоги на її чолі розгладилися. — Я божеволію від тебе, — прошепотіла вона, перебираючи пальцями його світло-русяве волосся. — І ніколи тебе не відпущу.

-Тільки спробуй, — посміхнувся він у відповідь. -Я все одно нікуди не піду.

— Просто допоможи мені.

— Усім, чим можу. — Він схилився над нею і легенько поцілував у щоку. — Але, кохана, якщо ти не позбудешся цих кошмарів, у яких я головний лиходій, мені доведеться...

— Мовчи, — швидко промовила вона. — Я й думати про це не хочу. Адже наші скрутні часи позаду.

Він кивнув.

— А втім, ти маєш рацію, — сказала вона. — Напевно, варто змінити психіатра. Довго я так не витримаю. Усі ці сни, щоночі.

— І вони стають дедалі гіршими, — нагадав він, насупившись. — Спершу вони траплялися лише час від часу, тепер уже щоночі. А незабаром, якщо ти нічого не зробиш, буде вже...

— Гаразд, — сказала вона. — Не треба про це. -Доводиться. Це мене турбує. Ти так зациклилась

на своїх зміях, що однієї ночі встромиш у мене ніж уві сні.

— Ніколи, — промовила вона. — Але годі про це. Я хочу все забути. Не думаю, що це трапиться знову. А ти?

— Сподіваюсь, що ні.

Вона потягнулася через нього, вимкнула світло, поцілувала його й заплющила очі.

За кілька хвилин вона повернулася на бік. За півгодини знову перекотилася на спину, пробурмотіла щось нерозбірливе й заспокоїлася. Ще через двадцять хвилин вона знизала плечем, але загалом лежала нерухомо.

Її чоловік лежав поруч темною масою, припіднявшись на лікті. Він лежав у темряві, думав, дослухаючись до її подиху й цокання годинника. Потім ліг на спину й випростався.

Він повільно розв'язав зав'язки своєї піжами, потягнув за одну з них, поки та не витяглася на сантиметрів тридцять. Потім відкинув ковдру й дуже обережно присунувся до неї із зав'язкою у руці, прислухаючись до її дихання. Він поклав зав'язку їй на руку. Дуже повільно, сантиметр за сантиметром, провів шнурком уздовж її руки.

Невдовзі вона застогнала.

Абсолютна зброя

Едселові страшенно кортіло когось убити. Разом із Парком та Факсоном вони змарнували три тижні в цій частині мертвої пустелі, розкопуючи кожний курган, який траплявся у них на шляху, і, нічого не знайшовши, бралися до наступного. Коротке марсіанське літо закінчувалося, щодня ставало трохи холодніше. Нерви Едсела, і в кращі часи не надто міцні, геть розхиталися. Коротун Факсон не втрачав гумору, мріючи про купу грошей, які вони отримають, коли знайдуть зброю, а Парк мовчки йшов за ними, немов залізний, не вимовляючи ані слова, якщо до нього не зверталися.

Едсел відчував, що довго не витримає. Вони розкопали черговий курган і знову не знайшли нічого схожого на забуту зброю марсіан. Водянисте сонце, здавалось, витріщається на них, на неймовірно блакитному небі було видно великі зірки. Крізь теплозахисний скафандр Едсела почав просочуватися вечірній холодок, охолоджуючи його суглоби й сковуючи м'язи.