Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 116

— Пробач мені, Джеку, — перебив його Пітер, — але ти, мабуть, помиляєшся. Адже я не раз чув од тебе, що змалечку ти ревів і рюмсав з раннього ранку й до…

— Припни язика, Пітере, — гримнув на нього Джек. — Так от, коли шхуна щезла за обрієм, я вернувсь у печеру на превелику Пітерову радість і розповів йому все, що бачив. Ми поговорили, поміркували разом і вирішили пильно обшукати весь ліс, аби пересвідчитися, що тебе принаймні не вбито. Але як вибратися з печери без твоєї допомоги? Від самої думки про те Пітерові ставало млосно, та й я, казати правду, непокоївся, бо ніяк не міг сам один витягти Пітера з печери швидше, аніж ми вдвох його туди втягли; а він казав, що аби ми хоч на мить загаялися, то не втерпів би і вдихнув солоної води. Та іншої ради не було, і я намагався, як умів, потамувати його страх. «Ти ж бо, Пітере, — казав я, — не можеш тут жити». А він мені на те: «Звичайно, ні, Джеку; я можу тут тільки померти, а зовсім того не хочу, тож придумай, як мені зарадити». Я запропонував йому набрати повні легені повітря і звіритись на мене.

«А може, давай зробимо здорову торбу з кокосової тканини, накинемо її мені на голову й міцно зав'яжемо навкруг шиї, — сказав він, сумно всміхаючись. — То я хоч раз дихну повітрям під водою!»

«Шкода праці, — відмовив я. — Вона враз наповниться водою, і ти захлинешся. Якщо ти й справді не можеш стримати подих, то, мабуть, доведеться торохнути тебе по голові й витягти звідси непритомним».

Та Пітерові цей план не дуже сподобався. Він побоювався, що я не розрахую своєї сили й або стусону помалу й потім доведеться бухнути вдруге, а може й утретє, його ж, мовляв, це не вельми тішить, або лусну так, що потім його рідна мати не впізнає, або й зовсім виб'ю з нього душу. Зрештою я переконав його затамувати подих і здатися на мене; він погодився, і ми пірнули. Та не пропливли ми й до половини, як він почав пручатись і хвицати ногами, наче дикий кінь; по тому вирвався з рук і вдаривсь об стіну колодязя. Тож мені довелося тягти його назад у печеру. Вистромився він з води й почав ловити ротом повітря. Словом, він зовсім знетямився і…

— Нічого подібного! — обурено скрикнув Пітер. — Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!

— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказав усміхаючись Джек. — Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.

— Про мене, хоч би й так! — знову перебив його Пітер і зітхнув. — Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.

— Мені спало на думку, — провадив Джек, — зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, — мовив він, — і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, — сказав він тремтячим голосом, — дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну — пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, — мовив я, — набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.