Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 115

Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.

— Агов, хлопці! — крикнув я, не тямлячи себе з радощів. — Куди ви? Пітере! Джеку! Агов! Це я!

Вони почули мене вчасно, спинилися, повернулись, а коли я озвався до них ще раз, обоє, очевидячки, впізнали мій голос і побігли щодуху до берега. Де вже мені було стриматися! Скинувши піджака, я стрибнув за борт, а Джек і собі кинувся в море. За мить ми стрілися на глибокому, обнялися й, певна річ, пішли на дно! Ми ледве не задихнулися, але враз виринули й побачили Пітера, що борсавсь у воді, наче підстрелена качка, й то сміявся, то плакав, ковтаючи солону воду.

Мені бракує слів описати читачеві, що діялося, коли ми вилізли на берег мокрі, як хлюща. Ми й обіймались, і говорили бозна-що, і безладно вигукували. Сцену ту легше уявити, аніж змалювати, тому я запну завісу й відкрию її аж через три дні.

Майже весь той час Пітер смажив поросят, пік таро й плоди хлібного дерева, а також напихав мене бананами, сливами, картоплею та кокосами, а я розповідав йому й Джекові про всі ті страшні й дивовижні пригоди, що їх мені довелося зазнати, відколи я з ними розлучився. Коли я розповів до кінця, вони попросили мене переповісти все спочатку, а коли я знову скінчив, довелося розказувати втретє; вони ж уважно спухали, докидаючи свої зауваження. Їх дуже діткнула загроза, яка нависла над Аватеєю, і Пітер жахнувся на думку, що з бідолашної дівчини можуть зробити «довгу свиню». А Джек зціпив зуби й махнув кулаком: він, мовляв, жалкує, що не скрутив Тараро в'язи, і сподівається колись затопити-таки йому в пику. По тому, коли вони, за Пітеровим висловом, «виснажили мою пам'ять», я попросив розказати, як їм велося увесь той час і, зокрема, як вони вибралися з Діамантової печери.

— Коли ти вирнув з печери й попав у полон, — почав Джек, — ми чекали терпляче півгодини. По тому заходилися тебе картати: ти ж бо мав знати, що ми непокоїмося, а сам десь дівся. Минула година, і ми неабияк стривожились. Я зважився випливти на розгляд, хоч мені й було шкода бідолашного Пітера. Він-бо сказав: «Якщо ти не вернешся, мені доведеться тут сидіти довіку». Я пообіцяв йому, що берегтимусь, і він мене пустив, виявивши, правду казати, велику мужність!

— Так воно й було, — докинув Пітер, поглядаючи на Джека з-за величезної картоплини, що її він тим часом гриз.

— Ну от, — провадив Джек, — можеш собі уявити, як я занепокоївся, коли погукав тебе, а ти не озвався. Зразу я подумав, що пірати тебе вбили й кинули в кущі або в море. По тому мені спало на думку, що вбивати хлопця їм було ні до чого, мабуть, вони забрали тебе з собою. Подумавши про це, я помітив на півночі піратську шхуну, що ховалася за обрієм; я сів на скелі й стежив за нею, аж доки вона зникла з очей. Запевняю тебе, Релфе: плачучи за тобою, я пролив тоді більше сліз, аніж за все своє попереднє життя…