Читать «Останній рейс» онлайн - страница 4

Під'їхала чорна «Волга». З неї вийшов комісар міліції Єлізаров.

Підполковник коротко доповів про подію.

— А що з Щербиною? — нетерпляче спитав комісар.

— Ми знайшли його на дорозі і перенесли он на ту лавку під ліхтарем, — показав рукою Гавриш.

— Андрію Остаповичу, ви все з'ясували з товаришем Гавришем?

— Ні… Дещо потрібно уточнити.

— Гаразд, уточнюйте, а я піду дізнаюсь, в якому стані Щербина.

— Слухаю, товаришу комісар.

Тьмяно мерехтів закритий кронами дерев вуличний ліхтар, і в його світлі халат лікаря, що клопотався біля Щербини, здавався плямистим.

— Ну як? — з тривогою поспитав комісар у лікаря в пенсне.

— Щось схоже на струс мозку… Звичайно, я був би радий, коли б мій попередній діагноз не підтвердився, але… Стан важкий… Пульс слабкого наповнення…

Дорошенко, який не відходив од Щербини, здивувався, чого лікар мовчить про вогнестрільні поранення. Адже вони з Гавришем чули постріл. Тремтячим голосом, переступаючи з ноги на ногу, він спитав про це.

— Вогнестрільних поранень, молодий чоловіче, у вашого колеги немає, — відрубав лікар. І, повернувшись до машини швидкої допомоги, гукнув:

— Агей, санітари…

Коли Єлізаров побачив знекровлене обличчя Щербини, нерухомо повислу, наче батіг, руку, у нього боляче защеміло серце. Комісар не бачив особливої героїки в своїй праці: це була для нього звичайна повсякденна робота. Як і кожна робота, вона мала свої особливості, свої радощі, труднощі й тривоги. Та бувало й так, що їх товариш ішов (як і сотні разів до цього йшли вони самі) усміхнувшись, кивнувши на прощання, і як було важко почути, що його вже більше немає серед живих. Він загинув від рук бандитів…

… Зовсім недавно, 27 грудня 1961 року, під Києвом, затримуючи озброєного злочинця-рецидивіста, загинув підполковник міліції Антон Миколайович Герасименко. Вже смертельно поранений, стікаючи кров'ю, він встиг убити бандита.

За дорученням працівників свого міста Кирило Романович Єлізаров поїхав віддати останню шану підполковнику Герасименку. Непорушно стоячи в почесній варті біля труни, він, зціпивши зуби, дивився в скорботному мовчанні на знайомі риси навіки заснулого товариша. Не хотілося вірити, що більше не побачиш його привітної усмішки, не потиснеш його міцну руку, не почуєш його м'якого баритона… І от сьогодні в небезпеці життя лейтенанта Щербини. І хто знає, чи вдасться лікарям відвоювати його у безжальної смерті?..

Голос лікаря вивів комісара із задуми.

— Пораненого я відправляю в Першу міську лікарню. В хірургічне відділення…

… А в цей час підполковник Луговий продовжував розпитувати Гавриша.

— Скількох ви бачили злочинців?

— Двох… Ні, пробачте, трьох… Щоправда, третій не виходив з машини… Голос чув…

— Чи впевнені ви в тому, що їх було троє?

— Не знаю… До машини побіг лейтенант, а ми кинулися за тим, що зник в провулку.

— Як він був одягнений? Прикмети?

— Гладкий, невисокий на зріст… В білій сорочці… Штани чорні… Лисий…