Читать «Останній рейс» онлайн - страница 3

— Ну, ось і дощ перестав, — перебив його Щербина. — Можна йти.

… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.

Щербина уважно подивився уздовж вулиці.

— Тут начебто спокійно. Давайте заглянемо ще на Загорську.

Вони звернули на Загорську. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її. Ще недавно це була околиця міста, а зараз тут виросли перші багатоповерхові будинки.

В застиглому повітрі почувся шум, і невдовзі з провулка вискочила «Победа» і промчала повз них.

— От лихач! — обурився Щербина. — Жене кілометрів сто за годину… Асфальт мокрий і, на випадок чого, не відразу загальмуєш…

Минувши один квартал, «Победа» різко заскрипіла гальмами.

— Елементарних правил вуличного руху не дотримується, — сердито сказав лейтенант. — А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…

З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.

Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.

— Швидше! — почувся нетерплячий голос зсередини. — Чого вовтузитесь?

— Застряг… Здай трохи правіше… Досить.

Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.

— Перепочинемо, — попрохав один з них. — Здоровий, дідько.

— Ану, хлопці, бігом, — кинув Щербина, розстібаючи кобуру. — Тут щось нечисто…

Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.

— Стій! Стій! — закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.

— Ви за тим, — наказав Щербина дружинникам, — а я до машини.

Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.

Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.

Але водій так рвучко кинув машину убік, що Щербина, дряпнувши руками по склу, злетів на брук.

В нічній тиші лунко вдарив постріл.

Дружинники різко зупинились, стривожено перезирнулись і, не змовляючись, рвонули назад.

— Олексо Михайловичу! Олексо Михайловичу! — закричав Гавриш. Ніхто не озивався, лише долинав шум автомашини, що швидко віддалялася.

— Де лейтенант? — сполошився Дорошенко. Ввімкнувши ліхтарик, почав водити ним навколо. Вузький сніп світла, перескочивши калюжі, несподівано вихопив з темряви Щербину, що лежав горілиць на дорозі. Тоненька цівка крові стікала з куточка його рота, очі були заплющені.

Гавриш і Дорошенко обережно перенесли Олексу Михайловича на лавку.

— Артеме, що робити! — розгублено питався Дорошенко. — Як бути?

— Я викличу міліцію і швидку допомогу, а ти побудь тут…

НА МІСЦІ ПОДІЇ

Невдовзі примчала темно-синя «Волга» з червоною смугою на кузові і з високо піднятою антеною. Слідом за нею під'їхали машина швидкої допомоги і міліцейський автобус.

З «Волги» вискочив високий підполковник.

— Луговий, — відрекомендувався він. — Ви нам дзвонили?

— Так, я.

Вислухавши дружинника, Луговий послав групу працівників на чолі з лейтенантом Олійником переслідувати пішого злочинця, а оперуповноваженому Якименку та експерту Ткачову доручив оглянути місце події.