Читать «Останній рейс» онлайн - страница 22
Вениамин Ефимович Росин
— Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!
Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.
— Я… я… не брав… Лист сам…
Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.
— Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?
Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?
Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті — задушевного друга Альоші.
— Даремно на нього напустились, — заступився Сахно. — Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.
— Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.
— Візьмемо інший. Записка ціла?
— Ну, ціла.
— Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.
Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:
— Не переживай. Візьмеш у нас ліки.
— Чого за Кольку заступився? — не повертаючи голови, дорікнув Альоша.
— І не думав. Сказав, як було.
— А точно в бабусі є ліки?
— Можеш не сумніватись, — запевнив Вітя.
Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.
Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.
— Саме на обід. Знаєте, коли приходити, — пожартувала вона. — Мерщій мийте руки.
— Спасибі… Мені нема коли, — почав було Альоша.
— І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!
За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:
— Слово честі, я не голодний.
— Не відмовляйся, — прошепотів Вітя. — Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…
Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.
— Молодці! — похвалила бабуся. — Ось вам нагорода. — І поставила велику миску вареників з вишнями.
Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.
— Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? — підвівшись з-за столу, спитав Вітя.
Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.
— Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?
— Не мені, а йому.
— Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… — скоромовкою почав Альоша.
— Ми три години їздили по аптеках, — перебив Вітя, — та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.
— Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка — і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…
— Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? — розгублено спитав Вітя.
— Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.