Читать «Останній рейс» онлайн - страница 23

Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.

— Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.

Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:

— Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.

— Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…

— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?

— Звичайно.

А конверт? — спохватився Альоша.

А-а… Почекай хвилинку.

Він зник у будинку.

— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.

— Давай ручку… Перепишу адресу.

— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…

— Давай ручку…

Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:

«Почуваємо себе поганенько. Чи є в тебе «ЯА»? Коли є, привозь його. Сергій.

PS. Чекаємо на нашому місці».

— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.

— Що? Що? — підвів голову Альоша.

— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.

Альоша взяв записку.

— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.

— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».

— Може, раніш так вчили…

— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?

— Ім'я є таке.

— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?

— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.

— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?

— Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.

— Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.

Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.

— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.

— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.

— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.

— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!

Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:

— У нас лист до Макогона!