Читать «Останній рейс» онлайн - страница 20
Вениамин Ефимович Росин
— Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?
— Ні.
— Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…
— В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші.
— Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.
— Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.
— От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже.
— Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.
— Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека.
— Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.
Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.
— Злотий?
— Який злотий?
— Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.
— Не треба. Я велосипедом…
— Лисапетом довго.
Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.
— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.
… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.
— Дома?
— Чекав тебе, чекав та й пішов.
— Куди?
— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…
Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…
На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.
— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики.
— Гол! Гол!
Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…
— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.
Вони оточили товариша.
— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…
— Розумієш, тут така справа…
— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…
— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.
— Встигнеш.
— Та я ж обіцяв…
— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.
— І взагалі…
— Та зрозумійте!..
— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!
— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.
— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…
— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.
Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!