Читать «Останній рейс» онлайн - страница 19

— Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша.

Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.

— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.

Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…

Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:

— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.

Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»

На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.

— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…

Альоша не стримався.

— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…

— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…

Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.

— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…

Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло…

— Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… — Півень замовк, захлинувшись в кашлі.

«Куди він хилить? — насторожився хлопчик. — Усе це неспроста. Щось затіває…»

Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.

— З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав.

Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.

— Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю.

Пожувавши губами, Півень замислився.