Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 45

Що ж це таке?.. Що сталося?..

— Украли нашу «Чайку»! — закричали хлопці й, наче не сповна розуму, погнали долі, на берег. Тільки тут Іво помітив, що за «Чайкою» на певній відстані пливе вітрильник «Сан Лоренцо». Хлопці з'юрмилися на березі, охоплені жахом і невимовним смутком, а над морською гладінню раптом розлігся регіт. На палубі «Синьої чайки» стояв Лоренцо.

А ось як усе те зчинилося. Лоренцо на своєму вітрильникові йшов назирці за «Чайкою». В Улцині він довідався, куди рушив корабель, і, хоч не мав ніякої надії наздогнати його, поплив у тім же напрямові. Цілу ніч

«Сан Лоренцо» відчайдушно змагався зі штормом, але Лоренцо та обидва його спільники були досвідчені й витривалі моряки. Вони пливли повз острівець Врач, коли це раптом Лоренцо уздрів корабель, що спочивав у бухті.

А вкрасти корабель без екіпажу було прецінь не важко. Лоренцо і його брат захопили «Чайку» і, мабуть, спробують утекти в Італію…

Можна собі уявити, як тепер почували себе хлопці… Вони бігали берегом, як навіжені. Міхаел плакав, немов дитина. Іво розгублено поглядав то на «Чайку», яка відходила щораз далі, то на доглядача, а Юре сів на камені й, затуливши обличчя долонями, зайшовся тихим плачем. Перо мало не рвав на собі волосся. Та хіба слізьми зарадиш лихові? Адже тепер вони знов — екіпаж без корабля.

Доглядач був єдиний, хто не розгубився і зметикував, що робити. Після всього, що розповів йому Іво, він не сумнівався: Лоренцо має намір відвести «Синю чайку» до Італії або до якогось іншого порту Середземного моря й продати її там. А все залежить від того, чи був Анте єдиний власник «Метеора», чи корабель належав також і Лоренцо. Але відповіді на це запитання поки не міг дати ніхто.

— Не побивайтеся так, діти! — заспокоював доглядач хлопців. — Іще не все втрачено. Погляньте, оно стоїть мій баркас. Налаштуйте його, й попливемо до Спліта. Вітер якраз погідний. За яку годину будемо там!

— Що ж ми там робитимем?.. — схлипнув Міхаел.

— А то побачимо! Тільки сміливіше! Коли все, що ви мені повіли, — правда, «Синя чайка» від вас не втече!

За півгодини вони вже пливли до Спліта на маленькому баркасі доглядача маяка. Мовчазні, засмучені хлопці сподівалися, що не все ще загинуло. Шторм ущух, і зимове сонце навіть трохи пригрівало.

Ось уже ясніють удалині білі мури Спліта! Що ближче підходив баркас до берега, то вище підводилося місто, ніби виринало з морської хвилі.

Баркас обережно пройшов поміж двома маяками в гавань. Доглядач добре знав усі портові правила, й хлопці без будь-яких пригод пришвартувалися біля причалу.

Спліт — великий порт. Вітрильників, великих і менших пароплавів там було стільки, що аж рябіло в очах, але зараз хлопців ніщо не цікавило. З гіркотою в серці продиралися вони крізь натовп слідом за доглядачем маяка. Не втримали вони своєї «Чайки», випурхнула вона їм з рук. Чи зможуть вони її знов упіймати?..

Іво ніс скриню Анте, міцно притискаючи її до себе. Незабаром хлопці й доглядач дісталися до великої споруди, де містилися морські установи.

Швейцар витріщив очі на цю незвичайну ватагу. Покрутив головою, але на прохання доглядача маяка супроводив їх на другий поверх, постукав у якісь двері й пропустив їх у світлу кімнату. Чоловік у морській уніформі сидів коло столу, заваленого купами паперів. Побачивши доглядача маяка й цілий табунець дітей, він здивовано підвів голову.