Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 36

Анте затулив долонями обличчя й увесь затремтів. Потім, трохи опанувавши себе, повів далі:

— Ще тільки ми здалеку забачили той патрульний човен, мої приятелі поклали, що порішать митників. Я був проти вбивства, просив їх, благав… Проте воно таки сталося…

Відтоді вдень і вночі перед очима в мене стояли забиті митники, я втратив спокій, совість мене геть замучила. Безперестань переслідував мене й погляд твого батька, в якого ми так підступно загарбали гроші…

Моє серце ятрили сумніви: чи залишитися довіку злочинцем, чи віддати себе в руки правосуддя? Отак і вагався я поміж добром та злом…

Аби ви тільки знали, хлопці, як я радів, урятувавши двох із вас під час шторму! І ось, коли ви своєю появою в печері завели було нас у безвихідь, я заприсягся сам собі, що порятую вас од Лоренцо. Чого б це мені не коштувало.

Але примхлива доля вирішила так, що моє життя тепер у ваших руках! Я ваш бранець, і незабаром ви віддасте мене властям.

Ви добрі хлопці! Коли Іво розповідав мені про вашу любов до «Синьої чайки», про ваші пригоди, про вашу заповзятливість і самовідданість, то я відчув, ніби сам знову на світ народився… Спільна праця! Чесна праця й дружба!.. Допомагати один одному, досягти добробуту для всіх, хто в поті чола свого заробляє на хліб… О друзі мої юні, який я щасливий, що вас зустрів!..

Анте сумно поглянув на хлопців. У його очах було стільки каяття й розпуки, що хлопцям аж серця защеміли.

— Перш ніж стати перед судом і дістати заслужену кару, я хотів би зробити людям хоч трохи добра. Візьміть мене, друзі, до свого екіпажу!

Хлопці перезирнулися. Іво відчув, як радість хвилею залила йому серце, аж тут раптом болісно згадав: батько! Адже ця людина спричинилася до батькового безталання! Що ж робити?

Іво сидів, поринувши в задуму, а навколо запала така тиша, що чути було, як дихають хлопчаки, що очікувально дивилися на нього.

Раптом Іво зітхнув, швидко встав, приступив до чоловіка зі шрамом, схопив його правицю й мовив:

— Ви наш! Що скажете на це, друзі?

— Наш! — вигукнули хлопці разом. Анте підвівся, довго стояв, не зводячи очей з моря, а тоді, спершись на борт, проказав:

— Друзі мої, мені так добре зараз, що я більше нічого собі й не бажаю. Те, що твій батько, Іво, почав, завершиш ти вкупі зі своїми друзями. «Метеор» по праву належить вам!

Від несподіванки хлопці завмерли, але наступної миті на палубі аж завирувало від радощів та захоплення.