Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 16

— Я піду! Що і як треба зробити?

Каменярі перезирнулися між собою, а тоді голосно зареготалися. Та, побачивши суворе й рішуче хлопцеве обличчя, враз примовкли. Підрядчик теж не сміявся. Він був не від того, щоб виправити сміливця нагору. Легкий і спритний, хлопчина, певно, впорався б найліпше за всіх. Але тут раптом увесь екіпаж «Синьої чайки» запросився піти разом з Івом.

— Ні, ні, Іво піде сам! Хіба вам, халамидники, життя набридло?

Потім підрядчик розтлумачив Івові що й до чого:

— Ось тобі п'ять набоїв динаміту. Тільки пильнуй — скеля ледь-ледь тримається. Запхни набої в розколини при самій землі, з'єднай їх із бікфордовим шнуром і обережно тягни шнур за собою ген до тієї сухої сосни. Там ляжеш долі й підпалиш ґнота. Ступай обережно, легко й, перш ніж підпалиш ґнота, махни нам тричі шапкою!

Іво прив'язав до череска патрони та бікфордів шнур, весело всміхнувся друзям і сказав:

— Для «Синьої чайки»!

Він дряпався вгору, наче кішка. Стіна каменоломні, гола-голісінька, подовбана й поколупана вибухами, стриміла просто в розпечене небо. Хлопець спритно спинався на скелю, чіпко хапаючись за кожен прискалок, обережно стежили за сміливцем. Ось Іво вже стоїть попід самою скелею. Ось він зачищає розколини й закладає туди набої. А тепер тягне за собою бікфордів шнур і, діставшись до сухої сосни, кричить: — Стережи-и-ись! Стережи-и-ись!

Каменярі та Івові товариші кинулися до криївки. А Іво, присівши навпочіпки за кам'яною брилою, підпалив гніт. Вогник із сичанням побіг шнуром. Величезна біла хмара шугнула в небо, тисячі громів ударили нараз.

Скеля злетіла в повітря й загримотіла кручею.

Але Іво нерухомо лежав на землі. З лиця йому текла кров. Повітряна хвиля кинула хлопця на камінну брилу, за якою він шукав захистку.

Небезпека минула, на дні кар'єру запанувала радість. Каменярі знову матимуть змогу працювати й заробляти на хліб. Сила-силенна каменю лежала долі, біля їхніх ніг. Підрядчик задоволено потирав собі руки, й всі нетерпляче чекали на відважного хлопчину.

Але він не приходив. Друзі гукали Іва — відповіді не було. Тривога й лиховісне передчуття охопили всіх. Тепер уже ніхто не затримував хлопчаків, і вони, гнані смертельним жахом за товариша, кинулися вгору. А долі бліда, як сніг, Мілева квапила своїх друзів:

— Швидше, швидше, поможіть йому!..

Каменярі та підрядчик подалися слідом за хлопцями. Міхаел перший дістався до сосни. Побачивши Іва, блідого й скривавленого, Міхаел клякнув поруч нього й заголосив.

Та ось наспів і підрядчик. Схилившись, він оглядав рану на чолі в хлопця. Юре, прискочивши до свого друга, підвів йому голову, притис до грудей і розпачливо благав:

— Іво, Іво, та поглянь же на мене! Невже ти забув про нашу «Чайку»?..

Іво глибоко зітхнув і розплющив очі.

Уздрівши поруч себе своїх друзів і каменярів, він усміхнувся й мовив ледь чутно:

— Усе гаразд. Тільки болить мені трохи… — і знову склепив повіки.

Двоє каменярів обережно знесли Іва з гори на берег і поклали в затінку. Мілева старанно перев'язала йому рану. Від приємної прохолоди хлопець знову очутився. Каменярі дивилися на Іва з подивом і повагою. А хлопці так пишалися, ніби то вони самі вкупі з Івом висаджували скелю в повітря.