Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 15

Хлопчачі руки тут завжди були потрібні. На дні кар'єру після вибухів накопичувалася така сила камінних уламків, що вони заважали працювати. Хлопчаки переносили їх у плетених кошиках до берега, де кілька робітників насипали греблю.

Підрядчик радо зустрів хлопців. Він саме одержав багато замовлень, праця тривала і вдень, і вночі, і тих уламків назбиралося вже кілька вагонів.

— Сама доля послала вас до мене, — мовив він. — Поплюйте в долоні й беріться до роботи. Платитиму вам по динару за годину.

Це, певна річ, була мізерна платня, й підрядчик мав таки добрий зиск із хлопців — адже дорослим за ту ж працю платили не менше трьох динарів. Але що вдієш: «Чайка» чекає!

Хлопці гаряче взялися до праці. Спочатку ця робота видалася їм дитячою забавкою. Вони розподілилися на дві групи, і в кожній двоє носили кошики, а третій накидав у них камінюччя. Але вже за третім разом хлопці повпрівали. Сонце пекло нещадно, скелля немов огнем пашіло й кололо зранені босі ноги, в горлі щось дерло, від їдкого камінного пороху шпигало в грудях, жага дошкуляла нестерпно, й хлопці гарячково хапали повітря, немов риба, викинена на суходіл.

Щастя, що з ними була Мілева. З чималеньким дерев'яним барильцем дівчинка ходила по воду аж по той бік гори, де в глибокій улоговині струміло джерельце. Щоб скоротити дорогу, вона щоразу дряпалася на стрімкий скелястий берег і, перепочивши трохи в приємній прохолоді біля джерельця, знову бігла назад, щоб якнайшвидше напоїти своїх друзів.

Щовечора хлопці ледь шкобертали через гору додому. А Іво залишався у каменоломні й на ніч. У халабуді, де зберігалося різне знаряддя, він улаштував собі ліжко, а допіру починало зоріти — брався до праці. Каменярі полюбили хлопця. Після роботи вони запрошували його до вечері, як рівного.

Наприкінці тижня мало не скоїлося лихо. Всі хлопці вже працювали на дні кар'єру, знемагаючи від пекучого сонця, коли вгорі каменоломні раптом стався обвал, і камінний потік загуготів униз. На щастя, люди вчасно зачули гуркіт камінюччя й відбігли в безпечне місце. Тільки лопати, тачки та коші було пошкоджено. А в тім місці, звідки зірвалася лавина, на самім краєчку урвища, стриміла велетенська скеля. Всі боялися, що вона ось-ось відірветься й загримотить униз. Тож ніхто не зважувався стати до праці.

Похмуро дивився підрядчик на ту сіру брилу, що загрожувала смертю.

— Треба висадити її в повітря, — вирішив він. — Інакше ми не зможемо працювати. Гей, хлопці, хто зголоситься?

Усі лячно позирали на страхітливу скелю, яка щомиті могла впасти людям на голову.

Підрядчик дістав із гаманця сто динарів і, змахнувши папірцем у повітрі, вигукнув:

— Це нагорода тому, хто висадить у повітря скелю!

Ніхто не зголосився. Прецінь життя дорожче за сто динарів!

Аж тут почувся Івів голос: