Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 25

Одного разу прокидаюсь уночі від гучного тріску й шуму. Дивлюсь, на підлозі валяється мій поламаний чемодан. Все, що було в ньому, — костюм, білизна, вовняний светр, шкарпетки — ведмедик геть пошматував і переможно розлігся на трофеях.

Що було робити з бешкетником! Лаяв я його, лаяв, а потім і переселив із своєї кімнати у холодний коридор.

Деякий час ведмедик поводився на новому місці статечно. Приглядався до всього, зазирав на полицю з продуктами, драбину обнюхував, стіни, речі. Але днів через три-чотири знову почав бешкетувати: совав бочку з капустою, що стояла в кутку, гуркотів порожніми ящиками, банками. Удаючи, ніби спить, несподівано кидався на тих, хто випадково проходив мимо і хапав за ноги або за руки.

Особливо не вподобав Катиш дружину мисливця Степана, злу і крикливу товстулю Гутю. Після того, як Гутя штурхнула ведмедика коромислом, він при нагоді мстився їй. Вибравши слушну хвилину, ведмедик несподівано нападав на Гутю і часом навіть шматував на ній одяг.

Такі вихватки повторювались дедалі частіше. Ні гримання, ні погрози — ніщо не могло тепер стримати його від грубих пустощів. Залишався єдиний засіб: перевести бешкетника з коридора в інше місце. Так ми й зробили. Пошили ведмедикові з моржевої шкури міцний нашийник з кільцем і пряжкою, за кільце прив'язали вірьовку — і Катиш був урочисто переселений з приміщення на вулицю. Тепер він, наче пушкінський кіт учений, ходив на довгій вірьовці навколо стовпа, вбитого у сніговий замет.

Щоб під час хуртовини ведмедик не мерз, підкотили до нього порожню широку бочку. У цій бочці Катиш пересиджував негоду.

Поява у дворі нового зимівника зчинила в собачому світі переполох. Від люті й ненависті собаки кидались на непроханого гостя, намагаючись вп'ястися в нього іклами.

Поки Катиш був кволий і невпевнений в собі, єдиним його порятунком від настирливої собачої зграї була бочка. Місяців через два, коли м'язи у Катиша зміцніли і налилися силою, він уже сміливо ставав до бою з ворогами, його важкі, відчутні ляпаси раз по раз полохали собак. Нарешті вони вирішили, що краще дати звірові спокій. Вони не наважувались переступити через стежку, яку ведмедик протоптав, ходячи по колу.

Тільки біле цуценя, що мало кличку Полюс, сміливо переходило через «кордон» і досхочу гралося з ведмедиком. Як почнуть, бувало, пустувати й качатися по снігу!

Дружба між Катишем і Полюсом незабаром так зміцніла, що вони, здавалось, не могли бути одне без одного. Якщо цуценя не приходило довго, ведмедик починав нудитися, не хотів нічого їсти, занепокоєно ходив по колу, щохвилини зупинявся, нюхав повітря, озирався навсібіч.

Особливо Катиш лютував, коли Полюса кривдили дорослі їздові собаки. Почувши скавчання цуценяти, Катиш піднімався на задні лапи, смикав вірьовку і своїм грізним гортанним ревом проганяв кривдників Полюса.

І Полюс не забував свого заступника. Щоразу, коли мисливці виходили годувати собак, Полюс хапав перший відрубаний шмат нерп'ячого м'яса і ніс Катишеві.