Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 23

Спускаючись сходами, хлопець раз у раз поглядав униз: чи не там страхітливий звір. Він лаяв себе за те, що не взяв з собою на площадку двостволки.

На останньому повороті Андрійко зупинився. Ще залишилося пройти східців п'ять-шість. Широким колом лежала на землі бліда тінь маяка. Валялись обрізки дощок, цурки, обаполи. Біля підніжжя маяка лежали кам'яні кругляки, плити, щебінь — вони залишилися від будівництва фундаменту. — Куди ж подався ведмідь? — тихо шепотів Андрійко. — Чи не забрався вже знову до повітки по нову здобич? А може, де-небудь тут бродить…

Трохи згодом прокричала на сусідньому озерці горласта гагара, пискнула спросоння на скелі за мисом чайка — і знову тиша. Але що це? Начебто біля річки, у напрямі хатини, щось тріснуло. От і знову затріщало…

— Так і є! — насторожився Андрійко. — Ведмідь. Це він, він! У повітці бочки, клятий, ламає!

Майже стрімголов скотився хлопець із сходів і просто до будки, де стояла заряджена кулями рушниця. З-за будки, наче привид, виринув хижак з рибиною в зубах і став на задні лапи. Захоплений зненацька, Андрійко все-таки встиг схопити рушницю, і за якусь мить ведмідь лежав розплатаний біля маяка, убитий майже впритул.

… Тепер Андрійко вже дорослий, і не учень сьомого класу з міста Нар'ян-Мара, і не Андрійко, а Андрій Вікторович, студент-біолог Ленінградського університету. Коли я приходжу відвідати його, насамперед зупиняюсь перед величезною шкурою білого ведмедя, що висить на стіні над ліжком.

КАТИШ

Зимував я одного разу на великому острові в Льодовитому океані. На острові живуть і працюють відважні радянські мисливці. Протягом цілого року вони промишляють звіра. Взимку, коли сонце не показується кілька місяців і день триває не більше двох годин, — мисливці їздять на собачих упряжках, ставлять капкани і ловлять песців. Острів відвідують і білі ведмеді. Нерідко ведмедиці вигрібають у снігових кучугурах глибокі печери-барлоги і залягають у них.

Ось на один з таких барлогів і набрів старий мисливець чукча Ерет. Не минло й години, як три собачі упряжки вже мчали до барлога. Від зимовища до нього було кілометрів двадцять.

Біля високої скелі вітрами надуло стрімкий схил. Ведмедиця тут і знайшла собі сховище. Вхід до нори замело снігом, і тільки від дихання звіра зовні, над барлогом, висів тонкий, узористий, наче мереживо, іній.

Ерет окинув досвідченим оком барліг, обійшов навколо нього, потім з гиканням почав тупати ногами по сніговому насту. А ми з гвинтівками напоготові стали біля виходу з печери.

Але ні вигуки Ерета, ні гавкіт прив'язаних під скелею собак не могли вигнати з квартири впертого мешканця. Правда, можна було стріляти в барліг крізь сніговий покрив, але цього не хотілось робити, бо можна було поранити чи навіть убити в барлозі і ведмежатко. А нам було наказано добути живих ведмежат і першим судном відправити їх у Москву для зоопарків.