Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 34

Вони тепло попрощалися з нами й поїхали.

Наші справи йшли дедалі краще. Ми розчистили ще одну ділянку, і землі в нас стало так багато, що ми вже не встигали вчасно її обробляти. Самих бананів ми збирали стільки, що доводилось не менше як раз на тиждень відвозити врожай на базар.

Але одного дня Джінна сказав:

— Чи не поїхати нам завтра на той бік острова?

— Авжеж, треба нарешті поїхати. Я й забув, що ми туди збирались.

Але нам знову не пощастило. Коли назавтра ми, поснідавши, заходились лаштуватися в дорогу, до нас зовсім несподівано приїхав Поді Гама-рала в супроводі сільського старости і якогось чиновника з міста. Як незабаром з'ясувалось, чиновник прибув сюди через анонімний донос. Хтось написав, що ми порушуємо правила користування землею. Нам влаштували справжній допит. Староста поставився до нас дуже вороже, але чиновник, побачивши наші посадки бананів, грядки маніоки й батату, став люб'язніший і заговорив майже по-дружньому.

— Нещодавно тут були ще непрохідні хащі, — сказав я, — і мешканці села навіть ступити сюди боялись. Ми два роки працювали на цій землі з раннього ранку до пізнього вечора, викорчовуючи дерева й кущі. Якби ви тільки знали, що нам довелось перетерпіти за ці два роки!

На допомогу мені прийшов Поді Гама-рала.

— Не часто трапляється зустріти таких працьовитих і сміливих хлопців, — сказав він чиновнику. — Ви ж і самі розумієте, що корчувати дерева і винищувати бур'ян справа нелегка. А в наших краях, як тільки пройде дощ, на розчищеній ділянці бур'ян і кущі починають рости наче з води.

— Все це я розумію, — відповів Поді Гама-ралі чиновник, — але мене цікавить юридичний бік питання. Вони без дозволу вирубали ліс, що належить державі, а такі дії караються законом.

Тут вже я зовсім розгубився.

— Невже нас оштрафують і виженуть звідси? — спитав я.

Чиновник, схилившись до Поді Гама-рали, стиха промовив:

— Якщо хто-небудь візьме на себе зобов'язання платити за цю землю більше, ніж ці хлопці, то їм справді доведеться покинути свою ділянку і виїхати звідси.

— Ми будемо платити стільки, скільки нам скажуть! — вигукнув я у відчаї. — Адже це наша земля.

— Бажаючих платити оренду за цю землю знайдеться скільки завгодно, — втрутився в розмову староста. — І вони радо платитимуть чималі гроші.

Поді Гама-рала насмішкувато глянув на нього.

— Це ми знаємо, що скільки завгодно, — відказав він старості і звернувся до чиновника: — І перший серед цих бажаючих сам староста. Хлопці аж два роки з ранку до вечора працювали тут, посадили цілу бананову плантацію, домоглися того, що щотижня можуть продавати свій урожай на базарі, а староста бачить це, і його беруть заздрощі. Він надумався змовитись з деякими хазяями, вижити звідси хлопців і вимагати оренди на землю. І я знаю, що дехто згодний вступити з ним у спілку.

— Надії на те, що земельний інспектор схоче оформити оренду на хлопців, дуже мало, тому що вони не тутешні, — відповів чиновник. Очевидно, буде оголошено аукціон. У цьому випадку хлопці зможуть взяти у ньому участь нарівні з усіма іншими.