Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 32

Приготувавши ще одну склянку бананового соку, я дав його Джінні випити і звелів йому не виходити з печери. Робити було нічого і, аби чимось розважитись, я взяв вудочки, сів у човна і вирушив по рибу. Через якийсь час я знайшов гарне місце, став на якір. Закинувши одну з вудок, я поклав вудлище в човна. Потім наживив другу і теж закинув її, але вудлище тримав у руках. Недалеко від мене сиділи в човнах інші рибалки. Волосінь на їхніх вудочках була саморобна, гачки зовсім маленькі, і вони безперервно витягали з води дрібну рибу. У мене ж була капронова волосінь і великі гачки. Такий гачок могла взяти тільки порівняно велика риба, яка ловилась значно рідше.

Раптом мою вудочку так смикнуло, що вудлище аж зігнулось. Я різко підсік і почав обережно виводити. Проте на гачку була не велика, із сріблястою лускою риба, якої в озері було дуже багато, а інша — неїстівна.

Я зняв цю рибину з гачка і кинув у воду. Вона трохи пропливла догори черевом, потім перевернулась і зникла в глибині. В цю мить потягло ту вудочку, що лежала в човні. Я швидко підсік. Судячи з опору, рибина була досить велика. Вона шалено кидалася з боку в бік і намагалась порвати волосінь. Я не поспішав, попускаючи волосінь, коли треба і, підвівши хвилин через п'ятнадцять знесилену рибину до борту, втягнув її в човен.

Всього того ранку я зловив трьох рибин, м'ясо яких, як згодом виявилось, було дуже смачне. Джінна почував себе досить кепсько, і їсти рибу йому ще не можна було, йому я зварив рису, а собі приготував каррі з рибою, доповнивши обід маніокою і кокосовими горіхами.

Після обіду я надумався поїхати в село і заходився лаштуватись в дорогу. Зварив рису, зрізав три грона бананів з м'ясистими соковитими плодами, почистив кілька бананів і приготував з них смачне каррі, накопав молодої маніоки, поклав усе в човна й поплив. Перепливши озеро, я спочатку пішов на базар, де продав банани і маніоку за добру ціну, а потім завітав до Поді Гама-рали. Поговоривши з ним і пригостивши вірного друга банановим каррі, яке він дуже полюбляв, я надвечір повернувся на острів.

Джінна сидів на камені біля води і нетерпляче чекав, коли я повернусь.

— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав я його.

— Добре, — відповів Джінна, — ось тільки кволість не минає.

— За вечерею їж більше рису з каррі.

Але остаточно Джінна видужав лише через тиждень, і тоді ми почали збирати маніоку. З акра землі нам пощастило зібрати чималий урожай. Копати маніоку було дуже важко, тому що земля під пекучим сонцем стала тверда, мов камінь. Але винагородою за тяжку працю було те, що бульби виросли надзвичайно великі. Навантаживши повнісінький човен зібраною маніокою й бататом, ми повезли свій урожай на базар, де й продали, правда, досить дешево.

Перед початком сезону дощів ми скопали землю і вдруге посадили батат і маніоку.

Робота так захопила нас, що ми й думати забули про те, щоб потрапити на протилежний бік острова. До того ж наше господарство стало справжньою фермою і в нас не було часу на цю поїздку. Наш батат здобув таке визнання, що на базарі покупці вже вимагали «батат із Зміїного острова», а жінки легко відрізняли нашу городину від всякої іншої. Мешканці села, перш за все торгівці, бачачи наші успіхи, почали виявляти до острова і нашого господарювання підвищену цікавість. Під приводом прогулянок вони дедалі частіше навідувались на острів. Приїжджали також численні любителі риболовлі з Коломбо, іноді навіть у супроводі своїх сімей.