Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 97

Однак виходу не було. Я мушу або відважитись, або вмерти, не сходячи з місця. Якщо й справді мені судилося вмерти, то краще вже без мук. А я на досвіді переконався, що смерть від сп'яніння — легка.

Ці міркування підбадьорили мене. Все одно в мене не було виходу, і я не мав змоги зробити щось інше. Тому довелося знову лізти в бочку.

Розділ L

КУДИ ПОДІВСЯ МІЙ НІЖ?

Опинившись знову в бочці, я заходився навпомацки шукати ножа. Я не пам'ятав, куди його поклав. Шукав я його за бочкою, але безуспішно. Тоді я подумав, що. може, лишив його всередині бочки. Та, на мій подив, обмацавши все, ножа так і не знайшов.

Я почав тривожитись. Якщо ніж пропав, а це цілком можлива річ, то всі надії на порятунок загинули. Без ножа я не зможу нікуди пробитись і мені доведеться чекати своєї долі, склавши руки. Куди ж він міг подітись? Невже його затягли пацюки?

Вилізши з бочки і не знайшовши ножа в своїй комірчині, я повернувся назад, щоб знову обмацати кожний куточок. Де ж міг би бути ніж?

Я вирішив втретє пошукати за бочкою і вже збирався вилазити, коли мені спало на думку обмацати отвір, над яким я працював, коли востаннє у моїх руках був ніж. А може, він там? І на мою велику радість, ніж справді стирчав у щілині, яку я встиг прорізати.

Не гаючись, я взявся до роботи і почав розширювати отвір. Однак лезо від тривалого вживання так затупилось, що різати тверду дубову клепку було майже все одно, що довбати камінь. Я колупав уже чверть години і за цей час не заглибився в дуб і на восьму частину дюйма. Я втрачав усяку надію справитися з дошкою.

Раптом я знову відчув, що зі мною щось діється, хоч й зберігав ще здатність працювати і мислити, — так завжди буває при сп'янінні. Але ж я обіцяв собі самому неодмінно піти з небезпечного місця, як тільки помічу перші ознаки сп'яніння. На щастя, у мене вистачило рішучості дотримати своєї обіцянки, і я вчасно добрався до бочки з водою.

Якби я забарився хоч на десять хвилин у бочці з-під бренді, то, безсумнівно, знепритомнів би. Адже ж і так мені було вже досить «весело».

Та коли дія алкоголю припинилась, я відчув себе те нещаснішим, ніж раніше: я зрозумів, що через цю непередбачену перешкоду гинуть останні надії. Правда, я можу працювати з перервами, витрачаючи багато часу на відпочинок. Але з тупим лезом небагато встигнеш. Щоб прорубати бочку, потрібно не один день. А саме їх мені й бракувало. Я не міг чекати кілька днів. Запас крихт, і так мізерний, катастрофічно зменшувався. Власне, лишалась якась жменька. Її не вистачить і на три дні! Шансів на порятунок ставало все менше й менше, і я знову майже впав у розпач. Якби хоч знати напевне, що там, за бочкою, я знайду харч, то працював би наполегливіше і енергійніше. Але все це більш ніж сумнівно. Десять шансів проти одного, що я не знайду там ні ящика з галетами, ні взагалі чогось їстівного.