Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 84

Тільки один раз ми потрапили в бурю, що тривала цілу добу. Як завжди, почалась качка. Корабель кидало на всі боки, і здавалось, що він от-от перекинеться догори дном.

На цей раз я не захворів на морську хворобу. Але мені не було за що триматись, і я качався по підлозі в своїй комірчині, то стукаючись лобом у бочку, то б'ючись об балки. На тілі в мене не лишилось жодного цілого місця, ніби хтось відлупцював мене дрючком. Качка корабля зрушувала з місць бочки та ящики, і від цього затички з матерії слабшали й випадали.

Все ще боячись навали пацюків, я час від часу закупорював усі дірки.

Взагалі, на мою думку, це заняття було приємнішим, ніж неробство. Так швидше минав час, і два дні, протягом яких на морі лютував шторм, здалися мені значно коротшими. Найтяжчими годинами для мене були ті, коли я не міг знайти для себе ніякого діла і мене опановували гіркі думки. Тоді я лежав нерухомо і часом навіть боявся, що розум зрадить мене і я збожеволію.

Так минуло більше двох тижнів, — я визначав це з допомогою зарубок на паличці. Вони здавались мені місяцями чи навіть роками, — так повільно тягнувся час! За винятком тих годин, коли лютувала буря, кругом панував одноманітний спокій, не траплялось нічого, що б могло лишитись у пам'яті.

Весь час я суворо дотримувався встановленої норми щодо їжі та води. Хоч я часто відчував такий голод, що міг за раз з'їсти тижневий пайок, проте ніколи не порушував свого раціону. Нелегко мені було все це зносити. Згнітивши серце, я відкладав півгалети на інший раз, — а вона ніби липла до рук, коли я клав її на полицю. Але загалом я був задоволений собою — за винятком того дня, коли з'їм аж чотири галети, — я не порушив свого рішення і мужньо терпів пекучий голод.

Від спраги я зовсім не страждав. Запаси води цілком задовольняли мене. Здебільшого я пив набагато менше, ніж було можна, і завжди міг випити стільки, скільки забажається.

Незабаром той запас галет, який я відклав собі в комірчині, коли рятувався від пацюків, скінчився. І я зрадів цьому. Виходить, дні йдуть — минуло аж два тижні відтоді, як я перелічив галети і визначив, скільки їх має вистачити на цей строк. Настав час добиратись до основної «комори» за новим запасом.

І тут у мене раптом з'явилось якесь дивне передчуття. Ніби хтось зненацька кольнув моє серце ножем.

Це було передчуття великого нещастя, навіть не передчуття, а справжній страх. Збагнув я його тільки в останню хвилину. Я майже весь час чув шарудіння пацюків, але це не лякало мене. А зараз цей звук сполохав мене — він долинав з того боку, де стояв ящик з галетами.

Тремтячими руками я відсунув сувій і простягнув руки в ящик. О боже милосердний! Ящик був порожній!

Ні не порожній. Опустивши руки глибше, я намацав щось гладеньке і м'яке… пацюк! Тварина миттю відскочила вбік, почувши мій дотик, а я теж одразу забрав руку. Потім машинально я почав обмацувати увесь ящик — і наткнувся на другого пацюка, третього… І ще, ще! Здавалось, що ящик наполовину набитий ними — щільно один до одного. Вони кинулись на всі боки, деякі, тікаючи через отвір, плигали мені на груди, інші билися об стінки ящика з несамовитим вереском.