Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 31

«В Перу. Завтра».

«А чому б і мені завтра не поїхати в Перу?» — блискавично пронеслось в моєму мозку. Справді, чому б не поїхати?

Та тут я подумав, які перешкоди треба мені подолати, їх було багато, я добре це розумів. По-перше, дядьків наймит, який стоїть майже поряд, повинен привезти мене додому. Зрозуміло, даремно просити в нього дозволу поїхати в Перу.

По-друге, для того, щоб поїхати в Перу, треба дістати згоду в людей на кораблі. Я був не такий наївний, щоб не знати, що проїзд в Перу чи взагалі в якусь іншу країну коштує чималих грошей, і без грошей на корабель не візьмуть навіть такого маленького хлопця, як я.

Але грошей у мене не було зовсім. Як же мені потрапити в число пасажирів?

Думки летіли з блискавичною швидкістю. Не минуло й десяти хвилин, протягом яких я розглядав красень-корабель, а я вже перестав думати про такі перешкоди, як дядьків наймит і необхідність платити за проїзд. З цілковитою впевненістю в свої сили я вирішив неодмінно їхати завтра в Перу.

Про те, де знаходиться Перу, я знав не більше, ніж людина з Місяця, навіть менше, тому що в ясні ночі вона, мабуть, добре бачить Перу. Навчання в нашій школі обмежувалося читанням, письмом і арифметикою. Останню я знав непогано, тому що наш учитель дуже любив її. Сам він був неабияким майстром складних підрахунків і пишався своїми знаннями, які передавав учням. Арифметика була найголовнішим предметом в нашій школі. Географії ж він не приділяв ніякої уваги, і ми майже зовсім її не вчили. Отже через це мені й не було відомо, де знаходиться Перу, хоч я й чув, що на світі є така країна.

Матроси, колишні жителі нашого села, багато розповідали про Перу. Вони казали, що це дуже жарка країна і що плисти до неї з Англії треба цілих шість місяців. Говорили також, що це країна чудесних золотих копалень, негрів, змій і пальм. А таке мені й хотілося побачити. Одне слово, я їду в Перу на цьому славному кораблі «Інка».

Я замислився, як мені дістати грошей на проїзд і втекти з-під нагляду Джона, дядькового наймита. Здавалось би, що перше мало виявитись для мене вкрай складним питанням, але насправді воно не було таким складним, принаймні я так гадав тоді. Щодо цього в мене були свої міркування. Я багато чув про хлопців, що тікали в море, про те, як їх брали на кораблі юнгами і як вони згодом ставали добрими матросами. У мене створилося враження, що зробити так досить легко і що будь-який хлопець буде прийнятий на корабель, якщо захоче працювати як слід.

Найбільше ж непокоїв мене зріст, бо я був невеликим, вірніше, просто маленьким, маленьким навіть на свій вік, хоч міцний і міг похвалитися непоганою витривалістю. Мене часто дражнили за те, що я такий маленький. Отже, підстави побоюватись, що мене не візьмуть на «Інку» юнгою, існували. А я твердо вирішив найнятися на неї.

Одразу здійснити цей план мені перешкодив Джон. Спочатку я хотів був просто втекти від нього, не подумавши, що вийде, коли він повернеться на ферму без мене. Але, гарненько поміркувавши, я зрозумів, що робити так не слід. Адже наступного ранку Джон повернеться в місто з півдюжиною наймитів, можливо, прибуде навіть дядько, і мене почнуть шукати. Цілком імовірно, що з'являться вони тут ще до відплиття «Інки», бо кораблі рідко коли залишають порт рано-вранці. Глашатай оголосить на головній площі про мою втечу. Люди обійдуть усе місто, обшукають корабель, знайдуть мене і віддадуть дядькові, який відвезе мене додому і, безсумнівно, жорстоко відшмагає. Вдачу свого дядька я вивчив надто добре, щоб уявити якийсь інший кінець втечі. Ні, ніяк не можна допустити, щоб Джон повернувся без мене.