Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 16

— Боже, що ви говорите! — з жахом прошепотіла жінка.

— Подібний інцидент був у Ризі. Там один професор п'ятдесят років колекціонував фарфор. Він збирав речі, яким немає ціни. І ось одного разу до нього на квартиру зовсім випадково зайшли два солдати — вони робили обхід. Їм сподобались красиві дрібнички, і невідомо, чим би все це закінчилося, коли б у квартирі професора не жив наш офіцер. Він почув шум, вийшов із своєї кімнати і, довідавшись, у чому справа, виставив солдатів. А уявляєте собі, що могло б бути? Італійський фарфор сімнадцятого століття в солдатському мішку… — Розповівши дружині художника цей трагічний сюжет з благополучним кінцем, Дементьєв старанно робив вигляд, що розповідь ніяк не стосується його візиту в цю квартиру і що він зараз попрощається й піде.

Принада зробила своє — дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

— Інго! — голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

— Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками і схилив голову.

— Капітан Пауль Рюкерт.

— Інга Песіс, — ледь чутно промовила дівчина.

— Пан Рюкерт буде в нас жити, — сказала їй мати. — Так треба, Інго. Не бійся, все буде добре…

Так Дементьєв знайшов власне житло. Незабаром він уже ліг на дивані спати. Все складалося якнайкраще.

«На добраніч, Пауль Рюкерт!»—Дементьєв посміхнувся і враз заснув.

7

Три дні Дементьєв провів у порту і вивчив усю його величезну територію. А втім, ні, не всю. Незважаючи на всі свої хитрощі, він не зміг потрапити на так званий «оперативний причал», який був на вузькій косі, що далеко врізалася в море. Кораблі підходили тільки туди. Щоб пройти на оперативний причал, командування ще два тижні тому запровадило спеціальні перепустки. Дементьєв бачив, як ці перепустки пред'являли патрулеві, але бачив здаля і роздивитися їх як слід не міг. До того ж він установив, що такі перепустки має дуже обмежене коло людей і переважно офіцери із званням не нижче майора. Тим часом усе в порту свідчило про те, що евакуація військ повинна розпочатись найближчим часом.

Стривожений, Дементьєв повернувся на квартиру. Хазяйка покликала його вечеряти; він відмовився, пославшись на головний біль.

Запершись у своїй кімнаті, він сів до столу і почав напружено обдумувати своє становище. Щоб не викликати цікавості хазяйки, він погасив світло.

Цієї ночі Дементьєв не спав і двох годин. Рано-вранці він вийшов із дому і попрямував до готелю «Брістоль». На вулицях було багато військових. Неважко було помітити, що більшість з них тільки що прибула з фронту — вони ліниво блукали групками од вітрини до вітрини, як люди без усякого діла. Дементьєв мимоволі пішов швидше.

У готелі Дементьєв підійшов до портьє:

— Я записаний у вас в триста п'ятій кімнаті. Викресліть мене, я найняв квартиру. Майор Зандель ще й досі там живе?

— По-моєму, він тільки що пішов у ресторан.