Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 18

— За що? — швидко спитав Дементьєв.

— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…

Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»

— Це дуже загадкова людина, — продовжував Зандель. — Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…

— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.

— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.

— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.

— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.

— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.