Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 124
Василий Иванович Ардаматскнй
У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…
— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?
— Ні.
Аксенчук вичікувально дивився на полковника.
— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.
— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.
— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.
— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.
— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.
— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.
— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.
— Так, він дещо знає…
— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.
— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.
— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?
— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.
— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.
— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?
— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?
— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.
— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.
— Він взявся влаштувати мене на роботу.
— Куди?
— У свій інститут.
— Який це інститут?
— Здається, по телебаченню…
— Здається? Оце так!..
— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.
Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:
— А він справді міг вас влаштувати?
— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.
— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?
— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.
— З підписом Вольського?
— Так.
Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.