Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 123
Василий Иванович Ардаматскнй
— Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?
— Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.
— На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.
— Який номер?
— МЕ-64–07.
— Прізвище водія?
— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.
— Коли взяли на роботу?
— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.
— Навіщо ви його викликали?
— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.
— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.
— Спокійніше, Потапов. Що там?
— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.
— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?
— Звичайно, пригадую — Аксенчук.
— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.
До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.
Потапов подивився на першу фотографію.
— Це він! — шепнув він самими губами.
Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.
— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.
— Ні.
— З бородою?
— Він, товаришу полковник!
Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.
— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?
— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.
Полковник довго мовчав, потім сказав:
— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.
— Як на Аксенчука?
— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…
— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.
— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.
— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.
— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!
4
Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.