Читать «Кіберіада» онлайн - страница 608

Можливо, саме невдача із реалістичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у світ його книга «Астронавти». Успіх додає снаги, і письменник починає працювати досить-таки інтенсивно, видаючи майже що рік то нову книгу. «Сезам» (1954), «Магелланова хмара» (1955), «Зоряні щоденники» (1957), «Едем» (1959), «Навала з Альдебарана» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Книга роботів» (1961), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Соляріс» (1961), «Вихід на орбіту» (1962), «Місячна ніч» (1963), «Казки роботів» (1964), «Непереможений» (1964), «Кіберіада» (1965), «Полювання» (1965), «Рятуймо космос» (1966), «Розповіді про пілота Піркса» (1968), «Ідеальна порожнеча» (1971), «Маска» (1976), «Нежить» (1978), «Повторення» (1979), «Голем XIV» (1981) та чимало інших творів. У 1988 році вийшов у світ іще один роман письменника — «Фіаско».

Переважно це були твори класичної Science Fiction, про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також твори сатирично-пародійні («Кіберіада», «Казки роботів», «Полювання», «Повторення»). Чимало зробив С. Лем у царині есеїстики, розмірковуючи над проблемами свого жанру, а через них — над шляхами розвитку науки, технічного прогресу і, зрештою, усього людства. Йдеться про книги «Діалоги» (1957), «Summa technologiae» (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика й футурологія» (у 2-х томах, 1970), «Уявна величина» (1973), «Роздуми та шкіци» (1975), «Бібліотека XXI століття» (1986).

Брався С. Лем і за традиційний детективний жанр, але поки що це лише одна книга — «Слідство» (1959).

Повість «Нежить» дехто з критиків відносить до детективного жанру, хоча детективного в ній, власне, зовсім небагато, до речі, так само як і фантастичного (згадки про польоти на Марс, описи неіснуючих препаратів, пригода в неіснуючому аеропорту тощо).

За змістом і за стилем ця повість належить, вочевидь, що того ж жанру, що й «Голос Неба», «Конгрес футурологів», «Бібліотека XXI століття» — тобто до белетризованої есеїстики. Беззахисність людства перед випущеним на волю джином науково-технічного прогресу і, навпаки, безпорадність будь-якої науки й техніки перед похмурими безоднями нашого суспільства (епізод з терористом у римському аеропорту) — така, на нашу думку, головна ідея твору, написаного за кілька років до Чорнобильської аварії та появи СНІДу.

Зауважимо одну цікаву деталь, що характеризує творчу манеру автора. Так, письменники, що довго й продуктивно працюють у якомусь вузькому амплуа (детективному, фантастичному, сатиричному), за логікою речей тяжіють до експлуатації одного чи двох-трьох «наскрізних персонажів», змінюючи лише навколишнє середовище та обставини, в яких вони перебувають. Цей прийом дозволяє одразу ж заполонити уяву читача, радого зустрічі з «давнім знайомим». Такі комісар Мегре в Сіменона, патер Браун у Честертона, Еркюль Пуаро та міс Марпл у А. Крісті, такий Остап Бендер у Ільфа та Петрова, хлопчик Чік у Фазіля Іскандера, та й постійний оповідач у М. Зощенка теж належить до «наскрізних персонажів».