Читать «Кіберіада» онлайн - страница 596

Згадавши про терасу, я роззирнувся навколо, але коридор, який я вибрав, завів униз, у лабіринти золотарів, кушнірів, контор і магазинчиків; бездумно дивлячись на вітрини, я раптом відчув глибину під плитами, на яких стояв, наче піді мною було замерзле озеро. Так, ніби вокзал мав під собою глухий і темний негатив. Власне кажучи, нічого цього я не бачив і не чув, але знав про цю глибину.

Піднявся ескалатором нагору, але в інше крило, й опинився в залі, заповненому автомобілями. Тісними рядами чекали вантаження гольфові візки, баггі, пляжні машинки, я тиняйся проходами серед нагромадження машин, тішачись сяйвом, що спливало з їхньої блискучої поверхні, ніби флюоресційна фарба. Цей ефект я приписав освітленню й новій емалі. Зупинившись перед золотистим «баггі», покритим зверху ще якоюсь емаллю, я побачив своє відображення. Жовтий, як китаєць, я тремтів у ньому з обличчям, що витягалося, пухло, а при певному положенні голови мої очі перетворювалися в коричневі ями, з яких виповзали металеві скарабеї; нахилившись, я побачив за своїм відображенням ще одне, більше й темніше. Обернувся. Ззаду не було нікого, але в золотому дзеркалі та постать з’явилася знову, — цікавий оптичний ефект. Зал кінчався замкнутими воротами на роликах, тож я повернувся, як і прийшов, передражнюваний звідусюди безліччю відображень кожного мого руху, зовсім як у кімнаті кривих дзеркал. Ці віддзеркалення чомусь будили тривогу. Я зрозумів чому: мої відображення з’являлись із незначним запізненням, хоча такого не могло бути.

Аби відчепитись від рок-н-рола, що засів у голові, я став насвистувати «Джона Брауна». Чомусь ніяк не міг втрапити на терасу, тому вийшов надвір боковим виходом. Хоча неподалік світили ліхтарі, навколо панував чисто африканський морок, такий густий, що, здавалося, його можна було помацати. У мене сяйнула думка, чи це не куряча сліпота, чи все в мене гаразд із родопсином, але незабаром я став бачити краще. Мене, очевидно, просто засліпила прогулянка в золотистій галереї — а немолоді очі вже не так швидко пристосовуються до зміни освітлення.

Велику будову за автостоянкою заливало яскраве світло. Серед вишок з прожекторами повзали бульдозери, сунучи пісок, — такий жовтий, що аж очі різало. Над цією нічною Сахарою висіла, мов галактика, плоска хмара денного світла, а чорний простір поза нею раз у раз прошивали сповільнені блискавки — світло машин, що з’їжджали з автостради до аеровокзалу. Ця звична картина видалась мені таємничо-чарівною. Аж тепер мандрівка аеровокзалом набула вагомості очікування. Не номера, хоча я й про це пам’ятав, а чогось важливішого; я раптом наче усідомив, що наближається вирішальна мить. Це, власне, була певність, і як людина, що ніяк не може згадати прізвища, що крутиться на язиці, я не міг второпати одного: чого саме чекаю.

Я пірнув у натовп біля головного входу, точніше — він затягнув мене всередину. Повернувшись до залу, я подумав, що час перекусити чогось нашвидку, але сосиски виявились несмачними, наче з паперу. Я викинув недоїдки разом із фольговою тарілочкою в урну і зайшов до кав’ярні під розкішним павичем. Він розсівся над входом, такий великий, що це не могло бути опудало. Тиждень тому я вже побував під цим павичем разом з Аннабель, доки нас не відшукав її батько. Всередині було кілька чоловік. Узявши каву, я примостився в кутку обличчям до входу, бо відчув на собі чийсь настирливий погляд ззаду, коли я обернувся, — той погляд зник. Те, що зараз на мене ніхто не дивився, здалося навмисним. Під приглушений свист двигунів, що долинав наче з іншого, важливішого світу, я товк ложечкою твердий цукор на дні чашки. На столику поруч лежав журнал з червоною смугою поперек чорної обкладинки, певно «Парі-матч», але жінка, яка сиділа там з коханцем, прикрила назву торбинкою. Навмисно? Хто ж мене впізнав — збирач автографів чи випадковий репортер? Ніби ненароком я скинув мідну попільничку. Але на брязкіт ніхто не озирнувся. Це зміцнило мої підозри. Не чекаючи, що буде далі, я одним ковтком допив каву і вийшов з бару на вулицю.