Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 15

Андрей Гуляшки

У вестибюлі Абакум знову зустрівся з Славі Ковачевим. Капітан неначе боявся, щоб з ним не заговорили, і поспішив уперед.

— Ви вже йдете? — спитав його Абакум.

— Зробив усе, що треба було, — відповів Славі Ковачев, не обертаючись. — Час обідати.

— Приємного апетиту! — посміхнувся Абакум.

Коли за Славі Ковачевим зачинились вхідні двері, Абакум увійшов у кабінет покійника і пошукав очима склянку для води. Вона стояла там, де її поставили, — на письмовому столі Венцеслава. Абакум загорнув склянку в обривок газети і, несучи її, немов коштовну річ, з усмішкою переможця вийшов із складу. Біля входу в склад чергував міліціонер.

5

Рік тому, задумавши описати кілька найцікавіших пригод капітана контррозвідки Абакума Захова, я почав старанно вивчати теорію літератури, сподіваючись, що саме таким способом пощастить проникнути бодай у найелементарніші таємниці цього складного і зовсім чужого мені мистецтва. Кажу «чужого», бо я і за покликанням, і за професією ветеринарний лікар. П'ять років працюю на цій відповідальній роботі і маю вже дві почесні грамоти від Смолянської окружної народної ради. Одну грамоту дістав три роки тому за успішну боротьбу проти курячої чуми, а другою мене нагородили торік восени за особливі заслуги в галузі поживного харчування тільних корів. Правда, я почуваю деяку ніяковість з приводу цих двох нагород, бо курячу чуму, по суті, перемогла пташниця Нуріс Рашидова із села Барутина, тітка Нуріс, а рецепт харчового раціону для тільних корів — здобуток натхненного розуму чарівної Балабанихи, яка в той час завідувала Момчиловською тваринницькою фермою. Та це тільки деякі деталі. Згадую про них між іншим, щоб підкреслити своє ветеринарне покликання і свої успіхи на ветеринарній ниві. Усе це, безумовно, не має нічого спільного з літературою.

Отже, завдання, яке я поставив перед собою, — оволодіти за допомогою теоретичних творів таємницею майстерності письменника, виявилося наївним, щоб не сказати прямо — безглуздим.

Тому я й не зміг почати свою розповідь цікавіше. Почав її зсередини. А як відомо, усе. має свій початок. В цій вступній частині, яку я збираюся викласти тільки тепер, небагато напружених епізодів. Вона тиха і спокійна порівняно з тим, що йтиме за нею, схожа на «тишу перед бурею», як висловлюється дехто з талановитіших літераторів.

Чи пригадуєте ви історію момчиловського шпигунства і її похмурого героя — Бояна Ічеренського? Початок моєї розповіді стосується того часу, коли Абакум здобув перемогу над цим, безумовно, талановитим і розумним агентом іноземної розвідки. Як тільки я згадаю про ті жахливі дні, переді мною одразу ж з'являється, мов якесь похмуре видіння, стрімка, кошлата громада Карабаїру, оповита чорними хмарами, густим осіннім туманом. Перед очима постає таємнича, неначе населена злими духами місцевість Зміїця з бездонними ущелинами і стрімкими скелями — притулок для вовків та одчайдушних бандитів, яким не вдалося перейти кордон. Скільки неприємностей завдавала мені ця Зміїця! Йдучи в село Ликіте, де працювала лікар Начева, я завжди старався обійти її. Мені було моторошно в цій дикій місцевості, і, певно, тому я обминав її.