Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 128

— Зважаю на твоє запевнення, що навколо тебе все спокійно, — нагадав Ванов.

Абакум узяв наказ і лукаво всміхнувся.

— Чекатиму тебе в своєму кабінеті о дев'ятій годині, — сказав полковник.

Захов подивився на годинник — наближалась восьма година.

— На жаль, це неможливо, — промовив він. — Дуже прошу вас не наполягати на цьому. — І через те, що полковник раптом похмурнішав, додав — Давайте відкладемо нашу зустріч на більш сприятливий час. Я напав на слід. Отже, треба негайно взяти старт, щоб не загубити його. Не дивіться на мене так здивовано. Я справді напав на слід. — Абакум знову глянув на годинник: — Хто знає, може, ті там уже працюють над радіограмою з центру.

Абакум знову підвівся і швидко почав ходити по кімнаті, нервово переплівши довгі пальці, хоч очі його мрійливо всміхались. Потім він зупинився, обличчя його витягнулось і немов одразу осунулось. Мрійлива усмішка зникла, зіниці звузились.

— По-перше, — сказав Абакум, дивлячись полковникові в очі, — я дуже хотів би знати, які люди з центра країни відвідували прикордонні райони за останні два місяці. Якщо одержу таку довідку до вечора, то моє завдання набагато полегшиться. Чи можу я сподіватись цього? — спитав він полковника. — По-друге. Якщо лейтенант Марков вільний від наряду, то прошу направити його до мене не пізніше ніж через півгодини. А щоб не гаяти часу потім, дайте йому три помічники, рацію, яка працює на ультракоротких хвилях, і виділіть в його розпорядження три машини з радіопередавачами. Оце все, в чому я поки що маю потребу. Втомилися? Налити вам ще чарку коньяку?

Лейтенант Марков зайшов до Абакума саме в той час, коли той освіжав одеколоном обличчя після бриття. Задиханий, збуджений, з палаючими від радості очима, він наче чекав весільного банкету. Абакум дружньо обняв лейтенанта, запропонував цигарку і попросив сісти. Вони не бачилися з часів ящурної справи.

— Ну як, — усміхнувся Абакум, — зростає життєвий досвід? Вивчаємо людей? Людина — звучить гордо! Га? — Він помовчав, потім спитав: — Пригадуєте Ірину Теофілову?

Це питання було несподіваним: «Людина — звучить гордо!» — Ірина Теофілова! Лейтенант розгублено знизав плечима.

— Пам'ятаєте, як ви гналися за нами на мотоциклі до села Йорданкіно?

— Як не пам'ятати, товаришу капітан! Це наче вчора було, — відповів лейтенант і зітхнув.

«Мені б треба зітхати, а не йому», — подумав Абакум.

— Мені теж здається, що це було вчора, — сказав Захов. — А пригадуєте, в якому платті була тоді Теофілова?

— У білому, товаришу капітан. І з білою стрічкою у волоссі. Це я запам'ятав, бо вона була чорноока і чорноволоса, і білий колір був їй дуже до лиця. В той день вона була схожа на наречену, товаришу капітан.

— Лейтенант Марков, — промовив Абакум, наливаючи в чарку коньяку, — давайте вип'ємо за білий колір, бо йому, як видно, належить майбутнє в житті. Білому кольору. Але зараз я порадив би вам не особливо довіряти йому. Любіть його, але не довіряйте. Радійте, дивлячись на нього здалеку. За білий колір!