Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 117

Абакум поставив замок на запобіжник, щоб ніхто не міг відімкнути його ззовні, і, світячи ліхтариком, пройшов вестибюлем, майже не звернувши на нього уваги. Опинившись в коридорі, Захов побачив двоє дверей, пофарбованих білою фарбою. Одні вели в кухню — довге, вузьке приміщення — в якій, крім високої соснової шафи з порожніми полицями, нічого не було. Через другі двері заходили в їдальню.

Заглянувши туди, Абакум поморщився — на нього війнуло задушливим, насиченим запахом одеколону повітрям.

Тут жовтий сніп світла ліхтарика освітив неймовірний хаос: неприбране ліжко, піжама на килимі, розкидана по стільцях білизна, письмовий стіл, весь захаращений тарілками, пляшками і книжками. На стінах пришпилені кнопками фотографії кіноактрис і кольорові вирізки з журналів. Абакум відчув, як на лобі у нього виступив холодний піт: серед цього безладдя важко було знайти той предмет, заради якого він спеціально прийшов сюди. Щоб відшукати його в цій плюшкінській обстановці, потрібно багато часу, а Захов мав у своєму розпорядженні лічені хвилини.

Відкинувши думку про можливість провалу і переборовши огиду, яку викликало в ньому важке повітря, Абакум задумався: де ж міг бути цей таємний предмет? Він ніколи не бачив його, але здогадувався про його форму і розміри.

Абакум оглянув кімнату ще раз і посміхнувся: в такому хаосі питання: «Де він може бути?» — здавалось наївним. Більше підходило питання: «Де його не може бути?»

Зрозуміло, ця річ не могла бути ні в постелі, ні в піжамі, ні в розкиданому по стільцях одязі. Вона не могла бути у погаслій печі, за заслінкою димаря або серед книжок і немитих тарілок на столі.

А втім, варто глянути на стіл. Як і всі столи у світі, він міг дещо розказати.

Розповідь була короткою і простою. Двоє закусували сосисками. Про те, що їх було саме двоє, свідчили прибори: дві тарілки, два ножі і дві виделки. їли вони приблизно в післяобідній час, бо шкурка з сосисок була ще свіжа і не зморщилась. На столі стояли дві порожні пляшки з-під пива і дві склянки. На краю однієї склянки ясно виднівся слід від яскраво-червоної губної помади. Віолета фарбувала губи не такою помадою, значить, тут була не вона, а інша жінка, певно, з темнішим волоссям. На її тарілці лишилась їжа, але склянка стояла порожня. Що ж до другого прибора, то тут картина була зовсім інша: з тарілки з'їли все до крихти, а склянку спорожнили тільки наполовину. Звідси випливав висновок, що жінка була більш схвильована і менш голодна, ніж чоловік. Асен, який завжди любив випити, причому до дна, цього разу порушив своє правило, і, очевидно, з певною метою. Він хотів, щоб розум його був ясний. Мабуть, розмова точилася тут надто серйозна.

Цей стіл міг би розповісти Абакумові ще багато цікавого, та час летів, а жовтий промінь ліхтарика слабшав, втрачаючи силу. Треба було діяти швидко і точно. Але і те, про що дізнався Захов, розглядаючи стіл, допомогло йому. Мова предметів ніколи не приводила його до помилки. Всупереч людській вона була зрозуміла і відверта.