Читать «Мушкетери» онлайн
Михаил Борисович Черненко
Валентин Річ, Михайло Черненко
МУШКЕТЕРИ
ЧАСТИНА 1
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий
Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі.
Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз.
Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох.
Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова:
— Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер.
— Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він…
— Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині…
— Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки?
— Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі?
— А що ти пропонуєш?
— Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим…
— Ти був несучасною ди… і так далі.
Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком.
Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав:
— Ну, а справді, з чого все почалося?
— Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас.
— З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий.
— От і добре, — ласкаво сказав досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.
Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий.
Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу.
Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі.
Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста.
“Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”.
