Читать «Позичений час» онлайн - страница 4
Володимир Миколайович Владко
А батько, наче знаючи, в чому справа, вів далі:
— І все це трапляється через неуважність, легкодумність. Ну що ж. Я не хочу витрачати часу на недоцільні розмови. Скажу тільки, якщо…
Неуважно слухаючи батька, Льоня намацав у кишені маленьку зелену книжечку. Той чоловік сказав, що час можна використати, коли завгодно… от коли б можна й
справді було зайнятися замість цієї неприємної розмови чимсь веселішим, щоб не так погано було на душі! Та хіба ж таке може бути? Самі казки… а втім, чому не спробувати!
Тихенько, щоб не помітив батько, Льоня вийняв книжечку, навпомацки розгорнув її. Тримаючи книжечку на колінах, написав на першому талончику-чеку “
— …я тобі, Льоню, скажу ось що, — продовжував тим часом батько. — Коли ти найближчим часом не виправишся…
Льоня тихенько засунув талончик під свій годинник: все одно гірше вже не буде, зараз батько, напевне, скаже щось таке неприємне, що краще й не слухати!..
І враз зникли підручники і зошити, мовби вони розтанули в повітрі! І стіл зник! Під ногами хлопець побачив жовтий гарячий пісок. А голос — та це вже й не батьків голос! — продовжував говорити:
— …коли ти не виправишся, Льоню, то буде гірше. Тоді — кінець нашій дружбі, ось що я тобі скажу! І тоді ти навіть не підходь до мене, бо з мене й подруги сміятимуться!
Що таке? Чому голос батька так дивно змінився, звучить так лагідно, став таким дзвінким? І говорить цей голос про зовсім інші речі?
Льоня здивовано підвів очі. Та що ж це таке, справді?..
Ніякого батька. І кімнати також немає. Гойдаються веселі лінькуваті морські хвилі. Пісок під ногами — це морський пляж. А на пляжі, поруч з ним, сидить русява дівчинка. Очі її, великі, темні, благально дивляться на нього. Справді, де ж це він? Що сталося?..
Вкрай здивований, Льоня розгублено дивився на русяву дівчинку, якої він, слово честі, ніколи не бачив. Права його рука машинально горнула сухий пісок. А дівчинка тим часом казала — з докором, сумно, наче їй було дуже неприємно самій:
— Я ніколи не думала, що ти можеш зробити таке, Льоню. Ми так добре готувалися до нашої живої газети. Ти ж так багато знаєш цікавого про космічні польоти, про супутників і ракети, і плавали з тобою разом, і гралися. І раптом отака жахлива несподіванка! Ну, навіщо ти все це зробив, навіщо?…
Та що ж він зробив? Льоня ніяк не міг додуматися, за що йому могла б докоряти оця незнайома дівчина. А в неї ж був такий приємний голос… Хто вона така? Як би довідатися про це!
— Ні, ти скажи мені, справді, Льоню, як ти наважився?
Рука дівчинки м’яко погладила його руку. Льоня за-шарівся від несподіванки.
— Ну, кхм… так вийшло… — невиразно пробурмотів він, намагаючись відтягти час.
— Як це “так вийшло”? — раптом обурилася дівчинка. Вона прожогом звелася на рівні. Очі її гнівТю блиснули.
— І ти смієш говорити про це так, ніби розповідаєш, як випив склянку води? Накоїти такого, від чого стільки людей могло захворіти… Та про це ж навіть у стінгазету написали! І раптом, маєте, “так вийшло”! Я й розмовляти з тобою після цього не хочу, ось що!
