Читать «Позичений час» онлайн - страница 37

Отак він шепотів і тієї ночі, в таборі, так само посміхався й там, коли тягнув Льоню до пожежного крана, вдаючи, що змінив думку і вирішив уже нічого не робити з своєю вигадкою! Двоєдушний, нечесний він, Віктор!

Не стримуючи вже люті, що охопила його, Льоня висмикнув свою руку й відштовхнув Сумського:

— Іди од мене! Чуєш, облиш! Я не хочу знатися з тобою! Іди геть!

Віктор здивовано відсахнувся. Обличчя його скривилося. Але він опанував себе і крізь зуби процідив:

— Он як? Злякався-таки? Ну що ж, я завжди вважав тебе боягузом! До відмінників переметнувся? Гаразд, гаразд!

І він пішов геть, удаючи, ніби йому все це цілком байдуже, перевалюючись з боку на бік.

Льоня дивився Вікторові вслід. Він зблід і був схвильований. Так, так, завжди цей Віктор штовхав його на погане! І завжди примушував сваритися з іншими — хоча б узяти й останній раз, коли він явно вигадав побрехеньки про Мишка Розумієнка, наговорив, що Мишко навмисно хотів утопити Льоню. Ну й гаразд, хай це буде кінець!

Дзвоник увірвав думки Льоні. Він побіг у клас, сів за парту, повернувся до Мишка і щиро сказав сусідові:

— Давай миритися, Мишку! Будемо знову друзями, якщо ти хочеш!

Мишко здивувався:

— Та я з тобою й не сварився. Ти сам чогось це надумав, тільки і всього. Мабуть, тебе твій Віктор Сумський накрутив?..

— Ну його, того Віктора! Будеш миритись?

— Та чого ж не миритися, коли й сварки не було? Ну, хай ще міцніше буде, так?.. Ой, ой, дивися, до нас сьогодні новеньку привели! — вигукнув Мишко Розумієнко, вказуючи на двері класу.

Справді, класний керівник саме заходив у клас з якоюсь незнайомою дівчинкою. Вона йшла напрочуд сміливо, прямо дивлячись на хлопців і дівчат. В руках у дівчинки був новенький портфель з книжками.

— Учні, я привів вам нову ученицю, яка недавно з своєю родиною переїхала до нашого міста. Розкажіть їй самі все. що треба, гаразд? — сказав класний керівник і вийшов.

В класі одразу загомоніли. Нова дівчинка завжди викликає зацікавленість! А вона так само сміливо сіла на вказану їй парту і почала виймати з портфеля книжки. Почувала вона себе наче зовсім вільно, хоч на неї з зацікавленням дивилася не одна пара очей.

— Ач яка смілива, — сказав Мишко Розумієнко. — Так поводиться, наче вона тутешня… Слухай, Льоню, ти що, знаєш її? — спитав він раптом, бачачи, що Льоня не зводить погляду з нової дівчинки. Той невпевнено покрутив головою:

— Ні… не знаю… звідки я можу знати її?..

Хіба ж міг Льоня сказати Мишкові Розумієнкові, що він впізнав цю русяву дівчинку з першого погляду, впізнав її великі темні очі, манеру, з якою вона оглядалася навколо себе, — вільну, сміливу? Так, то була Тамара! Тамара, з якою він приятелював, хоч сама вона, напевно, зараз і не догадувалася про це.

Адже ж усе те, що Льоня переживав у піонерському таборі на березі моря, ще не траплялося насправді! Воно мало відбутися тільки в майбутньому й було показане йому лише за примхою тієї чудернацької ощадкаси часу…

Тамара не догадувалася, певна річ, що Льоня знає її. Це було зрозумілим. Але ж Тамара щось знала про Льоню в класі… знала, наприклад, що він узяв першість з шахів… І вважала його чомусь — вона ж сама про це казала тоді, в таборі! — дуже хорошим. А чому? Якщо Льоня знав її, то вона вже напевно не знала нічого про його існування, гру в шахи тощо… Ні, з цією ощадкасою часу кожного разу виникають нерозв’язні загадки!