Читать «Позичений час» онлайн - страница 23

А Віктор Сумський і його справа з нюхальним тютюном, в яку Льоня вже вплутався?.. Так, тут І справді є від чого засумувати, бо виходу не було, хоч як гадай!

Щоправда, прийшовши додому, Льоня на деякий час забув про Віктора Сумського і про його вигадку. Це сталося тому, що Льоня вирішив вивчити уроки тільки на п’ятірку. Отже, по обіді він взявся за підручники й зошити.

Льоня Куценко ніколи не був відстаючим, навчання давалося йому легко. Не бувало ще такого випадку, щоб комусь доводилося брати його “на буксир”; навпаки, вже кілька разів Льоня сам охоче допомагав товаришам, яким важкувато було подолати труднощі алгебри І геометрії.

Вже закінчуючи уроки, Льоня розгорнув щоденник і знову побачив учорашню чорнильну пляму. Тепер вона вже не виблискувала, а здавалася матовою, мала нерівні, розмазані краї, немовби поблякла. Куди й подівся її переможний, нахабний вигляд, який вона мала вчора! Але все ж таки цього було досить для того, щоб Льоня згадав усе, що трапилося вчора і сьогодні. Він задумався:

“Звісно, це так. Це правда — і нікуди од неї не сховаєшся! Я — недисциплінований, ось у чому річ. А от як же стати дисциплінованим, га? Адже так хочеться завжди робити те, що найцікавіше. А те найцікавіше завжди виходить зовсім не тим, чого вимагають дорослі… Більше того, те, що треба робити для дисципліни, звичайно буває нудним, нецікавим… Ось Петро Олександрович і Іван Петрович кажуть бути уважним на уроках. Воно то правильно, нічого не скажеш. Але ж уважним можна бути, припустімо, хвилин з десять, не більше. А потім як навмисно починають свербіти вуха чи ніс… треба почухатися… і зовсім це не смішно, бо почухатися хочеться обов’язково саме тоді, коли треба бути дуже уважним і не можна цього робити. Про це кожен знає.

Ну, а крім того, хочеться подумати про свої справи. Батько каже: “Наміри, Льоню, у тебе завжди бувають добрі, це я знаю. Але досить, щоб пролетіла муха, як ти відвертаєшся, увага в тебе перестрибує на ту муху — і все тут! Поки ти зберешся з думками, почнеш думати про справи, — вчитель уже говорить про зовсім інше, і тобі важко зрозуміти, про що йдеться”. А якщо це говорить батько, значить це так. Отакий я!.. Та хіба ж витримаєш весь час бути дисциплінованим?..”

Льоня тяжко зітхнув і хутко згорнув щоденник.

До кімнати увійшов батько. Він сів біля столу, взяв у руки зошит з алгебри, проглянув його і схвально підвів брови: задача була розв’язана вірно. Льоня чекав, що ж скаже батько. Той також мовчав з хвилинку, а після цього мовив:

— От бачиш, Льоню, як добре ти можеш працювати, коли схочеш. Шкода тільки, що ти не завжди цього хочеш. Пустувати ти готовий щодня. А на серйозне тебе часто-густо не вистачає. Що, хіба не правда?

Льоня тільки сопів, похнюпившись: на таке запитання, слово честі, не варт відповідати. А батько вів далі, так само спокійно, наче міркуючи вголос:

— Я не раз уже казав тобі, що й сам був свого часу досить пустотливим хлопцем. Отож, ти мене в цій галузі нічим не здивуєш. Але була й певна різниця. З кожним роком я відчував більшу відповідальність за свої вчинки. А в тебе, на жаль, я цього не помічаю. Ти ніколи не хочеш подумати як слід, до чого може привести тебе твій вчинок. І робиш немов наосліп, не думаючи про наслідки. А от коли б ти взяв коли-небудь та й поміркував трохи про це? Скажімо, уявив би собі, чим закінчиться зрештою те, що ти затіваєш зробити? Чи не довелось би тобі після того докоряти собі?