Читать «Позичений час» онлайн - страница 16

— Угу, — без особливої охоти ствердив Льоня.

— А він і помітив це. Хитрий, пес! Спинився він на мить і, май на увазі, подивився на тебе, підступно так, довго, наче вказував на тебе. А Іван Петрович якраз на нього і поглянув. І побачив, як він позирнув на тебе. І сам поглянув. І тоді відпустив Розумієнка. І викликав уже тебе. Що, хіба не зрозуміло, чи що?

Віктор переможно дивився на Льоню. Той невпевнено відповів:

— Щось у тебе все дуже гладко виходить.

— Ну й дурний! — спалахнув Віктор. — Та вони ж усі такі, ці відмінники. Як бачать, що хтось вивчив урок, то вже й раді свиню підкласти! Я скільки разів це помічав. Адже вони тільки про те й мріють, щоб бути першими, щоб їх хтось не обігнав. Як же, мовляв, для них п’ятірки найважливіші над усе. А, тьху! Немов це справді комусь потрібно? Та я табеля одержувати не став би, коли б там були самі відмінні оцінки! Навіщо вони мені? Це вже відомо: раз став відмінником, тоді вже всі вчителі до тебе чіплятимуться — “як це так, ти ж можеш учитися на відмінно, та підтягни-ися!” Ні, братику, не хочу. І тобі не раджу!

Задзвонив дзвоник, що сповіщав про кінець перерви. Обидва хлопці пішли в клас. Але Віктор встиг ще сказати Льоні:

— Я тут вигадав одну штуку. Класна річ! Така штучка, що тут, у школі, і казати тобі не хочу.

— Чому? — зацікавився Льоня.

— Еге, а якщо хтось підслухає? Тут і стіни мають вуха. Ні, дзуськи! Після уроків, як підемо разом додому, тоді й скажу…

Заняття йшли, як і звичайно. Льоня сидів за партою, тихий і смирний. На Мишка Розумієнка він не дивився. Хоч те, що розповів йому Віктор Сумський, було І не дуже переконливо, а втім… Хто його знає! Може, і дійсно Мишко навмисно хотів утопити його. Хіба йому в душу залізеш?

Головне ж було не в тому.

Хто, який учений, професор чи навіть академік пояснить, чому, коли школяр не хоче, щоб його викликали на уроці, його завжди знайде око невблаганного учителя, хоч як він не ховатиметься за спини товаришів? І доведеться йому, бідоласі, обов’язково одержати ненависну двійку… Ніколи й ніхто не зможе відповісти на це запитання.

Зате коли відмінно знаєш урок і тільки й мрієш про те, щоб тебе обов’язково викликали, — погляд учителя мов навмисно не спиняється на тобі, вчитель викликає всіх, крім тебе. А ти сидиш і даремно страждаєш… бо ж пропадає вивчений урок, пропадає нізащо, назавжди, адже ж завтра його вже ніхто не перевірить, не спитає. Це вже добре, ой, як добре перевірено!

І ніхто не знає, чому саме це так трапляється, чому виникає ця страшна несправедливість, на яку й поскаржитися нікому.

Ну, коли б припустити, що це буває час від часу. Тоді ще можна було б примиритися. Але ж з цього правила ніколи не буває винятку. І Льоні довелося визнати це ще раз, на власному досвіді.

Сьогодні йому категорично, край потрібно було, щоб його викликали на дальших уроках. Адже він усе, все чисто приготував! Йому треба було принести додому хоч одну-дві хороші оцінки. Хай не п’ятірки, хай четвірки, але ж він напевно їх заслужив… коли б хтось його викликав! І от, на тобі, жоден з учителів не викликав його, хоч Льоня всім своїм виглядом просто наполягав на тому, щоб його спитали. Ніхто, крім Івана Петровича. А чим закінчилося це, — відомо. Несправедливою, незаслуженою двійкою… НІ, страшенна кривда точиться на світі, що й казати!..